Українські жінки в SEPTEMBER. Про пошук самореалізації та задоволення від неї

Третя розмова: про пошук самореалізації та задоволення від неї.

Героїня: Анна Погрібняк

Пішла з IT не назавжди, а щоб повернутися по-іншому. Як зрозуміти, де твоя самореалізація? В погоні за трендами ми можемо не чути себе.

В 2014 році я прийняла два важливих рішення. Тоді я навчалася в КНУ на факультеті компʼютерних наук і кібернетики, й жила звичайним студентським життям у гуртожитку на стипендію та невелику підтримку від батьків.

В той рік почалось вторгнення росії в Донецьку область. Батьки втратили роботу й виїхали до Києва «на пару тижнів», а я вирішила, що пора шукати справжню «дорослу» роботу. Почала шукати позицію по спеціальності, зупиняючись на QA (Quality Assurance Engineer, тестувальник).

Паралельно з цим я вже якийсь час виношувала думку вести блог про моду, надихаючись першими блогерами на YouTube.

І хоч моє життя в гуртожитку виглядало надто далеко від тої картинки, яку я бачила у влогах, я не відкинула цю ідею до кращих часів, а обрала формат письмового блогу з фото постами. Це було ще до епохи Instagram.

Саме 2014 рік став для мене переломним: я втратила поняття «дім» і почала дорослий професійний шлях, але водночас створила простір для душі, де могла проявлятися творчо.

Моє оточення тоді було далеким від моди, а мені хотілося одягатися цікаво, тому блог став віддушиною, де я можу проявитись і заодно знайти коло однодумців.

Я думаю, коли починаєш проактивно цікавитись чимось, найважливіше, що отримуєш — людей, які розділяють твої інтереси.

Майже одразу  блог почав мені давати нові знайомства, з якими я могла більш ефективно розвиватись в цій сфері. З цими людьми ми стали дружити, ділитись успіхами, досвідом, і саме це не дало мені його закинути тоді.

Насправді це сталось досить непомітно. Зі сторони я виглядала як дівчина, яка навчається в універі, після нього їде в офіс на роботу і раз на тиждень постить собі в соцмережі красиві фоточки в якомусь наряді.

Пам’ятаю, як помічала власний зріст по коментарям від колег в офісі. Спершу вони могли якось по-доброму підколоти щодо моїх фото, а з часом перейшли до захопливих вигуків «ого, це що, тобі просто так прислали?» (коли мої блогерські pr посилки почали доставляти курʼєри в офіс.)

Приблизно в той час почалась впізнаваність в Україні. Instagram стрімко набирав популярність, українські бренди лише починали тестувати інфлуенс-маркетинг, а до мене на вулицях стали підходити дівчата-підписниці.

Ну і апогеєм, коли я зрозуміла, що блог — це вже не просто безтолкове хоббі, став прес-тур з брендом Chanel в Грецію в 2017.

Мабуть, точкою відліку став мій вступ до університету, який відбувся за принципом «пальцем у небо». 



В мене була love story з хлопцем з Києва, тож я хотіла переїхати туди на навчання. Факультети обирала з точки зору того, куди я зможу пройти на бюджет з моїми сертифікатами (сильна в мене була математика і англійська). 



Спойлер: коли я вступала на програмування, ще не було цього фльору «успішного затишного айті» і зарплати в доларах. А реалії навчання на технічному факультеті опускали мене обличчям в льодяну воду. Я безліч разів хотіла все кинути і піти навчатись на щось творче, але протрималась. І в 2014 мені здалось логічним йти працювати на позицію, близьку до спеціальності (до речі, я жодного разу не пошкодувала, що дала цій сфері шанс).

100%! Досі маю це відчуття.

В якийсь момент я почала навіть кайфувати від нього, бо можу втомлюватись від одного зі своїх світів, але завжди маю, куди «збігти».

Моє рішення піти на роботу ще на бакалавраті було частково вимушеним. Я розуміла, що маю допомогти родині у скрутній ситуації, хоча могла б прожити ще кілька легковажних студентських років. Тоді я внутрішньо пообіцяла собі, що це не назавжди. І залишила собі примарну можливість колись поставити доросле життя на паузу та просто побайдикувати.

Але правда в тому, що почавши заробляти, ти вже, скоріш за все, не зможеш відмовитись від того рівня життя, яке маєш.

Так сталось і в мене. Я пропрацювала фактично нон-стоп майже 8 років. За цей час я виростила блог, закрила питання з житлом і зловила вигоряння на роботі.

На той момент я вже розуміла, що обидві сфери приносять мені приблизно однаковий дохід, проте блог давав більше гнучкості. Тоді в моїй голові включився калькулятор і план: коли зможу собі організувати постійний пасив, який закриє мені базову вартість життя, я звільнюся з роботи. Щойно це стало реальним, я зібрала всі заощадження, позичила грошей і вирішила купити ще одну нерухомість під оренду. Так, і це в Києві під час війни. І я розумію, що ще можу про це пошкодувати.

Почнемо з того, що в українських реаліях поняття сабатікалу як такого не існує, тому я прийшла до свого менеджера з рішенням звільнитись. А він натомість запропонував мені сабатікал на… цілий місяць. Але я розуміла, що цього замало, тож наполягла на своєму.

На той момент я почувалась дуже виснаженою з постійною тривогою всередині. В першу чергу через кількість різнопланових задач, на яких доводилося фокусуватися одночасно.
Я не знала, скільки часу мені знадобиться, щоб відновити спокій всередині, тож звільнялась без думки про те, чи вертатимусь знову до роботи в ІТ і коли саме. Виявилося, що двох років було якраз достатньо, щоб приділити час собі і вже «скучити» за роботою поза блогом.

Перше, з чим я стикнулась — це звикнути до того, що мій дохід став меншим і значно менш передбачуваним. 



Не дивлячись на те, що я знала, що пасиви покривають мої мінімальні витрати, я звикла мати можливість подорожувати, інколи робити якісь дорогі покупки. А тут ще й перший час мені треба було відкладати частину зароблених коштів, щоб віддати борг за покупку житла.

Проте десь за півроку я вже адаптувалась до нової суми на рахунку і розуміла, що частина «не зароблених» коштів — це вклад в мій душевний спокій.

Почуття провини зʼявлялось одразу, варто було лише уявити, як я розповідаю комусь про своє звільнення.

Ну так, в мене були пізні зідзвони на роботі, але врешті це все виглядало як dream job, ще й з зарплатою вище ринка.

Мабуть, першим сигналом виснаження стало роздратування від робочих задач. Коли ти розумієш, що зарплата вже не покриває твого дискомфорту, якою б хорошою вона не була. Я досі намагаюсь не думати про те, скільки грошей на рахунку в мене було б, якби я пропрацювала ті 2 роки. Це була велика інвестиція у власний mental health.

Я би не погодилась з цим твердженням. Як на мене, основне тут — людина, яка стоїть за цим блогом. Всі ми слідкуємо за особистістю/професіоналом в своїй сфері, а блог — це лиш можливість транслювати себе.

Дуже часто я бачу тенденцію, коли дівчата відмовляються від професійної реалізації, а вирішують шукати себе в Instagram/TikTok. Але я не вірю, що можна довгостроково реалізуватись в соцмережах не маючи професійного контексту, через який ти стаєш ближче до аудиторії, даєш якусь корисну інформацію чи хоча б транслюєш думку «я такий же, як ти, з тими самими проблемами і ситуаціями».

Я не бачу користі виключно в блозі і хочу робити щось поза ним. Інколи я дивлюсь на свою діяльність в більш глобальному масштабі і думаю, який внесок я роблю в розвиток світу/суспільства?

• Зняти рекламну інтеграцію — майже ніякий.
• Транслювати світу життя в Україні під час війни — важливо.
• Бути частиною розробки продукту для кіноіндустрії, який використовують голівудські кіностудії — вау (це якраз той IT проект, до якого я доєдналась зараз).

Це сталось під час відпустки, коли одна з дівчат розказувала свій досвід проходження співбесід і як вона вирішила змінити роботу (теж працюючи в IT сфері). Я навіть не помітила, як почала думати про те, що було б добре потихеньку вертатись та підшукувати якийсь цікавий проект. Проте я розуміла, що точно не готова до повернення на full time.

Приїхавши з відпустки, розказала про цю ідею хлопцю і навіть не встигла почати дивитись вакансії, як мені написали з мого найпершого проекту із пропозицією приєднатися на part time. В мене було 0 секунд роздумів і вже на наступний день ми про все домовились. Досі в шоці з того, як все склалось.

Для мене це стан, у якому реалізуються всі мої сильні сторони і водночас залишається час на те, що справді подобається.

Саме зараз я відчуваю себе на своєму місці. У мене є дві різні сфери для самореалізації, які я навчилася балансувати, не перевантажуючи себе.

Я встигаю працювати, розвиватись і залишати час на те, що мене наповнює. Наприклад, танці і прості речі, які я роблю своїми руками.

В мене є цілий список окремих думок, кожна з яких мені допомагала в певний період:

• Завжди думай про подушку безпеки. Відкладені (а ще краще, правильно інвестовані) кошти — можливість гнучкості у майбутньому.
• Звільнятись з роботи, коли відчуваєш, що вигоріла — нормально. Мати власну справу — це не єдина реалізація.
• Покладайся на чіткий розрахунок, але завжди прислуховуйся до себе.

Якщо ви спеціаліст у своїй сфері та бажаєте, щоб про вас дізналася аудиторія SEPTEMBER — напишіть нам на пошту: september.journal.ua@gmail.com. В e-mail вкажіть інформацію про себе, чим ви займаєтеся, та на яку тему бажаєте написати статтю.