Сьогодні, у Міжнародний день пам’яток і визначних місць, ми розповідаємо про архітектурну перлину, яка понад століття височіє над Куяльницьким лиманом. Мова про головну будівлю грязелікарні — пам'ятку національного значення, що нагадує казковий замок.
Її історія почалася ще у 1833 році з ініціативи лікаря Ераста Андрієвського. Розгледівши потенціал «чорного золота» (місцевої грязі), він переконав владу відкрити тут перший лікувальний заклад. Тоді це виглядало досить аскетично: дерев’яні будиночки та намети. Але слава про цілющу силу Куяльницького лиману, який до 1917 року носив ім’я Андрієвського, ширилася дуже швидко.
І наприкінці XIX століття, коли Куяльник офіційно став курортом світового рівня, тут з’явилася монументальна кам'яна архітектура, яка мала підкреслити особливий статус цього місця.
Архітектурний стиль та технічне оснащення
Головний корпус, який ми бачимо сьогодні, звели у 1892 році за проєктом академіка архітектури польського походження Миколи Толвінського. Він обрав нетиповий для лікувальних закладів неомавританський стиль, сміливо поєднавши його з елементами візантійської та романської архітектури.
Будівля вражає своєю кладкою з контрастної червоної та жовтої цегли, де декоративну роль відіграє не ліпнина, а сама фактура стін: складні зубчасті карнизи, стрільчасті арки та масивні куполи. На момент відкриття це була найсучасніша споруда свого часу.
Архітектор спроектував її як складний механізм: всередині працювала система насосів і парових котлів, що автоматично подавали підігріту ропу та грязі безпосередньо до кабінок, що на кінець XIX століття вважалося вершиною інженерної думки.
Історія забудови та навколишній ансамбль
Окрім головного корпусу, архітектор створив цілісну композицію, яка включала в себе парадний вхід із пам’ятником засновнику та низку допоміжних споруд. Уздовж берега лиману, на схилах Жевахової гори, виростали розкішні приватні вілли та особняки з мармуровими сходами, верандами та еркерами. Ці будівлі належали багатим меценатам та офіцерам, формуючи вигляд «одеської Рив'єри».
Важливою частиною ансамблю була і залізниця, підведена прямо до лікарні ще у 1873 році — потяги привозили гостей з морського порту та вокзалу прямо до центрального входу, що робило архітектурний комплекс частиною великої транспортної мережі міста.
Період солевидобутку та занепад будівель
Проте шлях цієї архітектурної пам'ятки не був легким. Тривалий час будівля та навколишні території перебували під загрозою через так звану «соляну епоху». Коли міська влада передала лиман в оренду приватним особам, курортне призначення відійшло на другий план, а лиман перетворили на масштабний солепромисел. Розкішні зали та допоміжні приміщення архітектурного комплексу використовували як склади для зберігання мільйонів пудів солі.
Агресивне середовище та промислова експлуатація руйнували декор, а замість відпочивальників територію заполонили вантажні каравани. Пам’ять про ті часи досі зберігається в назвах місцевих Соляних провулків. Лише наприкінці століття, коли дешевша сіль з інших родовищ витіснила одеську, будівля Толвінського нарешті повернула собі статус храму медицини.
Руйнування у воєнні роки та відновлення пам'ятки
Найважчим випробуванням для архітектурного ансамблю став період Другої світової війни. У 1941 році, під час відступу, було підірвано захисну дамбу, що відділяла лиман від моря. Величезні потоки води ринули на територію курорту, затопивши парк площею 18 гектарів та перші поверхи будівель.
Унікальна грязелікарня буквально опинилася під водою, а її складні інженерні системи були виведені з ладу. Проте навіть такий масштабний удар її не знищив. Вже після 1947 року розпочалося кропітке відновлення. Майстрам вдалося не просто повернути лікарню до життя, а максимально зберегти автентичний вигляд фасадів та відновити мавританські куполи.
Сучасний стан архітектурного комплексу
Сьогодні будівля грязелікарні залишається найпотужнішим символом Куяльника. Вона цікава не лише як об'єкт медицини, а як приклад того, наскільки високими були вимоги до естетики в минулому. Кожна арка, кожна лінія вікна тут продумана так, щоб будівля гармоніювала з білим солоним берегом лиману.
На жаль, час та морські вітри не жаліють архітектуру. Зараз комплекс будівель перебуває у стані, який мистецтвознавці називають «естетикою занепаду». Проте навіть у тріщинах на старовинній кладці та вицвілих кольорах куполів відчувається колишня велич.
Цей «палац» є живим доказом того, що архітектура здатна перетворити лікувальний заклад на витвір мистецтва, який заслуговує на статус національного надбання та нашу особливу увагу сьогодні.
Якщо ви спеціаліст у своїй сфері та бажаєте, щоб про вас дізналася аудиторія SEPTEMBER — напишіть нам на пошту: september.journal.ua@gmail.com. В e-mail вкажіть інформацію про себе, чим ви займаєтеся, та на яку тему бажаєте написати статтю.