Вставай! Війна розпочалась. Херсон

Не тихий терор: Херсон!

Вставай! Війна розпочалась — проект, який розповідає про міста. Ті самі, українські. Ті, які намагаються зруйнувати, знищити, викреслити. Однак, це не про нас. Ми не здаємось.

Місто, яке, майже, з перших днів було окуповане Херсон — тримається мужньо та незламно.

Зовсім нещодавно почало потроху зникати із інформаційного шуму, однак, коли зовсім зв'язок та інтернет пропав, мешканці опинились зовсім ізольованими. Наразі зв'язок частково відновили. Херсонці не підтримують окупантів і вірять у краще майбутнє. Вони не хочуть бачити їх у своєму місті. Бо — це Україна. Так було, є і буде.

September поспілкувався із дівчиною, яка вже близько 2-х місяці проживає у тимчасово окупованому місті.

До 24 лютого я слідкувала за інформацією про те, що можливе повномасштабне вторгнення росії, але вірила, що все буде добре й навіть не збирала «тривожну валізку».

24 лютого я прокинулася десь о 5 годині ранку від гучних звуків. Одразу зрозуміла, що це не просто вибухи. За декілька хвилин до моєї кімнати зайшла мама і сказала: «Вставай. Почалась війна». Я одягнула теплий спортивний костюм, зібрала деякі речі та документи. У новинах на той час нічого не було, але в телеграм-каналах люди писали, що вибухи були чутні по всій країні. За декілька годин стало відомо, що ракети прилетіли до військової частини, що знаходиться біля міста, і там була пожежа. На заправках з’явилися черги, колони машин з людьми покидали місто, натовпи були й у магазинах та аптеках. Згодом почала з’являтися інформація про те, що в країні почалась війна: росія напала на Україну.

У пабліки Херсонщини люди надсилали перші фото та відео ворожої техніки на території області, яка їхала на чолі з триколором. Це було жахливо. Я не вірила, що це можливо у 21 сторіччі, у вільній країні. Проте точно розуміла: нам не пощастило з сусідами. Десь об 11 годині стало відомо, що окупанти захопили Каховську ГЕС та поставили свій прапор. Через пів години над моїм будинком летіла російська авіація. Було огидно бачити та розуміти, що ти знаходишся в окупації, твоє місто захопили, і ти нічого не можеш зробити проти людей з автоматами. Ближче до вечора почались перші бої на правому березі Дніпра, це декілька кілометрів від міста. Ми молилися за наших бійців, щоб вони вистояли та відвоювали нашу землю. Я навчилась визначати, хто і в кого стріляє, звідки та якою зброєю. Під час боїв за Каховську ГЕС, на жаль, загинуло 25 наших бійців ЗСУ, які мужньо трималися, повбивали багато окупантів та знищили їхню ворожу техніку. Водночас я слідкувала за новинами з Херсону - там були жорстокі бої на Антонівському мості та на околицях міста. Я майже не спала і не їла днів 5, здавалося, що ці дні тягнулися вічністю.

Якщо мені хочеться плакати — я плачу, хочеться сміятися — сміюсь. Дуже важко, коли нам відмикають зв’язок, і ми не можемо зв’язатися з нашими рідними, щоб їм сказати, що у нас все добре. Хоча ми вже і пристосувалися до таких можливих «подій», але все одно кожного разу це ще важче і важче пережити, адже ми не знаємо, увімкнуть нам зв’язок чи ні.

Це важко. Особливо, коли я розумію, що ми всі жили чудово та нас не потрібно було «рятувати». Я все життя розмовляю російською мовою в повсякденному житті, і мені ніхто ніколи не сказав поганого слова. Мені інколи здається, що я живу з окупантами 24/7 — вони їздять біля мого будинку і вдень, і вночі. Зараз, крім ворожої техніки, є ще й крадені авто, на якому їздить їхнє керівництво. Окупанти купують в магазинах собі продукти та алкоголь, одяг та речі першої необхідності. Вони почуваються «як вдома», так, нібито їм тут всі раді. Вони вже навіть їздять без касок та балаклав — тобто окупанти вже нічого не бояться. Але все одно автомати з рук не випускають. Мені огидно знаходитися з ними поруч, бачити та чути звук їх машин, жити за їхніми «законами», по всьому місту бачити ворожі прапори або прапори Радянського Союзу. Вони навіть знайшли пам’ятник Леніна та поставили у центрі міста біля триколорів. Мені здається, що я живу у якомусь далекому минулому — дійсно в СРСР.

Десь на 5 день війни я вперше побачила військову техніку своїми очима - до мого будинку приїхали військові на двох БТГ. Ще з початку війни за декілька метрів від мого будинку стояла машина наших військових, на якій було написано «Заміновано». Окупанти приїхали її забирати. Вони стали біля мого будинку, заїхали в мої кущі зі смородиною, направляли зброю на будинки та наказували всім сидіти в будинках і нікуди не виходити. Було дуже страшно, адже вони могли підірвати машину або просто вистрілити кудись. Я лежала вдома на підлозі майже годину поки вони не поїхали. Потім я бачила їх кожного дня. Надіюсь, що скоро вони покинуть моє місто та поїдуть до своєї росії.

Багато магазинів вже зачиняється, бо немає що продавати, а декого змушують завозити та продавати російський товар. Аптеки вже дуже давно не працюють, зараз дехто привозить ліки та продає біля магазинів «з рук». Ціни на всі товари дуже високі — у 2-3 рази більші, ніж до війни. Роботи немає, банкомати не працюють, зв’язок періодами вимикають, Інтернет також жахливий. Є проблеми з пенсіями: не всі отримують вчасно. У людей з’являється лише одна мета — просто вижити.

Окупанти придумують свої «закони та правила», за якими нам потрібно жити. Якщо когось щось не влаштовує, то їх відправляють «на підвал», як це називають. В області є такі випадки, коли вчителям казали, що якщо вони хочуть працювати, то зарплату будуть отримувати сухими пайками. Працівникам держустанов повідомили, щоб не чекали таких зарплат, як було при Україні - максимум 100$. «Мер» сусідньої Каховки наказав восьми підприємствам заплатити 2100 грн до їх бюджету, інакше буде погано. А також велів платити місцевим жителям за воду та вивіз сміття, а за газ і світло — не потрібно, він все всім прощає.

Життя в окупації — це думати про те, чи буде завтра можливість купити хліба, чи краще це зробити сьогодні. (...) Проте люди об’єдналися, всі допомагають один одному. У нас в місті є волонтери - дівчата, які шукають будь-які можливості, щоб завезти в місто найнеобхідніші ліки та суміші для дітей. Всі їм дуже вдячні. Завдяки такій допомозі життя в місті ще дійсно триває.

Після того, як всі побачили ці звірства, у місті почалась паніка: ми жили в окупації на той час вже більше місяця, і всім стало страшно, що таке може бути й у нас. Мешканці почали масово виїжджати з міста та окупованої Херсонщини, щоб не стати жертвами окупантів. До жінок ставляться нормально, про якісь звірства я не чула. Люди просто намагаються менше потрапляти на очі російським військовим, не ходити по одному ніде, не розмовляти по телефону на вулиці.

В селах Херсонщини окупанти злі. Люди, які тікали звідти, розповідають, що там маленька друга Буча. Також знайомі розповідали, що вагітну жінку змусили вилізти з підвалу та стояти і слухати їх нові правила.

Вони забирають у полон цивільних людей: активістів, журналістів, колишніх військових - усіх тих, хто не підкоряється їм. Забирають і катують, забороняють казати «Херсонщина - це Україна» і т.п. Окупанти вважають, що вони тут добродії і всі люди їх начебто чекали. Але ні, їх тут точно ніхто не чекав. В селах, що знаходяться біля міста, постійно ходять по будинках та шукають або когось, або зброю у мисливців. Також були випадки, коли забирали їжу в людей, витягували з підвалів та погрожували вбити.

У мене була можливість виїхати, але через деякі власні обставини я залишилася вдома. Виїхало дуже багато людей - 50% точно. Майже всі мої знайомі залишили місто, але все одно підтримують мене тут. Після 14:00 години на центральних вулицях міста машин майже немає, а після 16:00 люди намагаються далеко не відходити від свого будинку.

Перший час я чекала, що ось-ось і війна закінчиться, і будемо ми жити звичайним життям. Зараз я розумію, що війна триває і ніхто не знає, коли вона закінчиться, і просто сидіти не можна. Я намагаюся пристосовуватися до нового життя: коли є можливість, то доносити правильну інформацію до ЗМІ. Стараюся навчатися чомусь новому, проходити якісь курси та просто радіти тому, що я зараз маю. Хочеться якнайскоріше прокинутися і зрозуміти, що війна закінчилася, Нова Каховка — це Україна. Ми віримо в ЗСУ і в те, що нас обов’язково звільнять від окупантів.