ЗАХИСНИЦІ УКРАЇНИ. Христина Кудрява

Сьогодні кожна із нас героїня.

Кожна. Без винятку.

Мати, яка оберігає сина та сім'ю.

Дружина, яка очікує на свого чоловіка.

Наречена, яка втратила коханого.

Сестра, яка щиро вірить, що зовсім скоро брат повернеться додому.

Донька, яка мріє знову обійняти батька.

Сьогодні, війна — велика трагедія та боротьба для українського народу. У 21 столітті ми, на жаль, це проживаємо. Тому, світ повинен знати своїх героїв!

І своїх дівчат, які готові голими руками боротись за свою землю та родину. Це наша країна, яка немає меж і готова стояти та тримати свій стрій завжди.

1. Який був ваш ранок 24 лютого?

Ранок 24 я пам'ятаю дуже добре. Навіть не ранок, а ніч. Я була на бойовому чергуванні і о 3 годині почалось повномасштабне вторгнення. Напередодні, тиждень росія дуже плотно обстрілювала Щастя і станицю Луганська з градів. Тому, коли розпочалось повномасштабне вторгнення і розбудила своїх побратимів. Попередила їх про те, що зараз розпочинається артпідготовка і ми спустилися у бліндаж, щоб перечекати масовий обстріл.

2. У який момент свого життя ви зрозуміли, що хочете захищати свою країну у прямому сенсі?

Переломний момент у моєму житті став 2014 рік. На той період часу я вже служила рік часу. Мій підрозділ готувався на виїзд в зону АТО на той період часу. І мене не взяли. Замість мене поїхав інший офіцер. Я тоді не була офіцером.

І я тоді дуже чітко зрозуміла, що захист України це не те, що нежіноча справа, це нелюдська справа. Але це обов'язок кожного громадянина і громадянинки. Тому, я вирішила, що я хочу отримати достатньо знань і досвіду, щоб ніхто більше не зміг мене не взяти виконувати мої прямі обов'язки.

У станиці Луганська, коли ми виходили прийшлося залишити дуже багато особистих речей. Я вийшла буквально з одним рюкзаком, у який не поставила додаткову пару білизни, але захопила свою улюблену збірку Іздрика.У моменти емоційної напруги, особливо коли відбувалися артобстріли, я відкривала і читала його поезію, але більше за все, напевно, допомагає підтримка побратимів, які не дають падати духом. Вони підтримують мене, а я їх. Дуже важливо відчувати плече.

Ми маємо унікальний шанс знищити велике зло. Але в першу чергу потрібно викорінити манкурство і внутрішню обмеженість у собі. Лінь, яка нам дозволяє опускати руки. Зараз ми маємо акумулюватись і зробити усе, щоб наші діти не відчували наслідків руского міра. Це наше основне завдання. Якби нам важко не було, скільки би втрат ми не несли. Ми зараз втрачаємо, насправді, генофонд української нації захисників і захисниць, які понад усе на світі цінують свободу і Україну. І готові віддати своє життя.

Перемога не чекає, насправді. Перемога не чекає тих, хто за неї не бореться. І я дуже боюся, що у людей не вистачить сили духу довести до перемоги. Але ми немаємо права здаватися.

Коли ми переможемо, перше, що я зроблю це пом'яну всіх героїв. Я не знаю куди я піду, але я буду так сильно кричати і плакати, у мені стільки емоцій, які я не дозволяю проявляти тут, бо я розумію, що це впливає на побратимів, яких я не хочу підводити. Я плакала тут лише тричі.