Як не втрачати віру у цій боротьбі?

Нам притаманно вірити…

Хтось вірить в Бога, хтось в Збройні Сили України, хтось покладається лише на себе, а хтось перебуває в інфантильних надіях, що воно якось само вирішиться. Однак, багато з нас, під час активної фази російсько-української війни, або ж переживає перманентні емоційні гойдалки (вірю/невірю) або ж тотально зневірився. І що цікаво, рівень нашої віри (наскільки його можливо вирахувати) здатен стрибати від довіри аж до зневіри. Особливо в часи важких випробувань межа між одним та іншим є занадто крихка. Достатньо лише звернути увагу на саме написання слова. Між словами віра та зневіра дуже коротка відстань, довжиною лише у кілька літер, чи не так? Проте, як же міняється сенс.

Чому взагалі люди зневірюються? Існує безліч причин. Занадто великі надії на когось/щось, невиправдані сподівання, розчарування. Можливо, не найочевидніша, проте чи не найважливіша перепона у цьому контексті – є недовіра.

В Україні війна. Ми всі, до певної міри, є солдатами нашої армії. Не скажу чогось нового, але наголосити вкотре варто, шо головний наш фронт – це наше серце. Ведучи боротьбу зі злом, вкрай легко перейняти його практики. Чому, до прикладу, в цивілізованих арміях світу заборонене знущання над полоненими? Окрім усіх очевидних причин, є ще одна – запобігти моральній деградації солдата. Вкрай важко мотивувати й ефективно керувати армією та вести її завтра у бій, якщо сьогодні вона грабує, ґвалтує, вбиває, чинить свавілля.

Відслідковуймо свої реакції, свою вислови та найбільше – свої емоції. Страшно всім, і плачуть всі, зокрема наші герої. Будьмо собою, будьмо вільними! Бути собою – означає дозволяти собі всі спектри емоцій та їх прояв. Однак дуже важливо «тримати руку на пульсі», аби самим не перетворитися на тих, хто бажає насильницької смерті, бажає зла, бажає насилля. І тут мова не йде про романтизм, чи сентименти по відношенні до ворога. Ні! Ворог повинен нести покарання як безпосередньо на полі бою, бути розсекреченим в інформаційному просторі, розчавлений на дипломатичному рівні, так і бути переможеним в наших серцях. Найбільшим поразкою для того, хто вбиває наших людей — буде перемога на найбільшому фронті — внутрішньому!

Найперше, особливо в такий несправедливий та жорстокий час, треба навчитися ДОВІРЯТИ. Довіряти Богові, армії, співвітчизникам, друзям, близьким, та в решті-решт, самому собі. Не дарма, не одне століття нам намагалися нав'язати протилежне. Отож, довіра — це неабияке мистецтво, що потребує часу, значних зусиль та щоденної невтомної праці заради перемоги, заради майбутнього, заради нас самих.

Будьмо пильні та розсудливі! росія чинитиме ще більше насилля, сподіваючись, що ми також озвіріємо, захлинемося у ненависті, втратимо віру та контроль над собою. Тож, позбавимо ворога такої “насолоди”.

Війна триває! Не потрібно пристосовуватися