Здається, неможливо описати сучасну художницю Олю Штейн Калиновську-Кравчук, оминувши кілька незмінних маркерів — її ренесансну зовнішність з рудим волоссям та порцеляновою шкірою, нескінченну кількість успішних артменеджерських проєктів і фірмовий аутфіт — костюмну піжаму.
Коли я заходжу в гості до Штейн в її богемну квартиру неподалік Хрещатика, Оля зустрічає мене у чорній шовковій піжамі і показує антикварний різьблений буфет з дерева, куплений (або врятований) художницею з садиби на Сумщині.
Антикварні речі, вінтажні предмети декору, красиві прикраси, посуд, меблі — на перший погляд в цьому уся Оля Штейн з її витонченим смаком та богемним стилем життя.
Багато в чому роль відіграє її освіта реставраторки — художниця вчилася у Львівській, а згодом Київській академії мистецтв на відділі з реставрації і саме через практичну роботу з матеріалом прийшла спочатку до fine art, а згодом — до концептуального сучасного мистецтва. Проте естетизований імідж Штейн — це лише одна з її мистецьких іпостасей, і, хоча найбільш видима, можливо, не найбільш важлива чи захоплива.
«Глянцевий», на перший погляд, стиль художниці не має вводити вас в оману: Оля Штейн не боїться роботи руками, контакту з матеріалами, часом жертвуючи цінні і дорогі серцю речі в процесі такої роботи.
Метафоричною для її творчого підходу загалом стала історія плаща, який художниця зіпсувала під час роботи над виставкою Ти годуєш їх, вони годують тебе. Нічого спільного в Одеському художньому музеї. В розпалі монтажу виставки, коли художниця не мала часу перевдягнутися, дорогий і улюблений плащ був заплямований лаком і фарбою. Відчуваючи цей епізод як втілення власної слабкості і виснаженості, Оля, замість викинути плащ, вишила плями на ньому бісером і камінням.
Цей підхід здається методом Штейн — «самолікування» і турбота про свої слабкості стає формою переприсвоєння свого становища.
«Я любила та жаліла себе сама», — опише цей досвід художниця.
У публічному просторі ідентичність Олі Штейн-художниці конкурує з її кураторськими ініціативами — галерейним проєктом thesteistudio, подкастом про сучасне мистецтво hi, it’s me, stein та блогінгу в телеграмі та тіктоці, де мисткиня ділиться порадами з кар’єрного розвитку та оглядами глобальних артпроцесів. Технічні знання того, як влаштовані мистецькі та маркетингові процеси Штейн поєднує з любов’ю, щирим піклуванням та емпатією до нішевого артсередовища, вкладаючи у його розвиток левову частку своїх сил і ресурсів.
«Я вмію довкола себе начакловувати якісь маркери успіху — підписників, простори, події. Довгий час це був для мене спосіб «отримання любові» через можливість бути корисною», — зізнається вона.
Коли Олі було 11 років, тато подарував їй книжку Роберта Кіосакі «Бідний тато, багатий тато» (відскановану копію у гоблінському перекладі) — бестселлер поплітератури на тему фінансів і нетиповий заголовок для бібліотеки митця. Можливо, звідси Оліна надзвичайна продуктивність і стрімкий успіх усіх проєктів, за які вона береться у мистецтві (тисячі підписників та прослуховувань на платформах — новація для нішевого контенту про мистецтво в Україні).
Імовірно, саме підприємницький підхід і маркетингові інструменти, якими так вправно володіє Штейн — це те, чого бракує багатьом мистецьким проєктам для ширшої видимості. Проте важко не помітити, що управлінська ідентичність часом конфліктує з художницею в Олі Штейн, забираючи занадто багато суспільної уваги.
Коли я питаю в Олі, чому не можна одночасно бути художницею і ефективною артменеджеркою, вона з сумнівом зауважує, що таких прикладів в історії небагато. Проте на одній рольовій моделі ми зійшлися — авангардистці Олександрі Екстер, яка вміло поєднувала мистецькі пошуки з організацією виставок, викладанням мистецтва та менеджментом художніх артілей.
«Коли я читала про Екстер, я зрозуміла, що мені суб’єктивно не дуже подобається її мистецтво, але жила вона прикольно і скільки всього зробила. Діва! Скільки всього сталося завдяки їй», — зізнається Штейн. «У своїй практиці я дозволяю собі інтимність, крихкість та вразливість. Я маю багато сумнівів і дозволяю бути собі не впевненою. Але в роботі thesteinstudio я опираюсь на об’єктивне знання, велику технічну роботу і розуміння, що ми представляємо важливі і ключові імена для сучасного мистецтва», — продовжує вона.
Саме ця впевненість і віра в проєкт керує Олею Штейн-галеристкою і кураторкою. Для художниці не проблема ризикнути заради нового проєкту.
«У мене бувають моменти, коли, наприклад, на моїй банківській карті — від’ємний баланс у 80к. Ще не було жодного мого проєкту, який не починався б з кредитного ліміту», — сміється вона.
Проте звучати впевнено та авторитетно, говорячи про успіхи тих, ким захоплюєшся, легко. Значно важче займатися промоцією свого мистецтва, в якому без сумнівів, криз і «оголеності» не обійтися.
«Я не вірю нікому, хто каже, що йому подобається моє мистецтво, у мене дуже багато сумнівів щодо цього. Я добре вмію робити все інше. Я зрозуміла, що є речі, які в мене виходять, а є внутрішня потреба в мистецтві — щира, велика, дитяча, яку ти не можеш нічим заткнути», — ділиться Оля.
Її роботи втілюють цей сумнів. Крихкі, тендітні, часом сирі — образи Штейн часто звертаються саме до неідеальної тілесності і пошуку нових станів існування. Як мисткиня, Штейн працює з різними медіа, поєднуючи у своїй практиці і живопис, і скульптуру, і інсталяції зі знайдених об’єктів та екоматеріалів. Що є спільним для різних її проєктів, це стан текучості, змінності і взаємодії об’єктів з середовищем, у якому вони створені.
Так, у роботі «Шлях хліба», присвяченій роздумам мисткині про історію Голодомору та продовольчу роль України у світі, Оля помістила різні скибки хліба у прозорий бокс. Засохлий, подекуди вкритий вугіллям хліб, безжально вкинутий у бокс, ніби сміття, справляє на глядача гнітюче враження. Перед цим хліб Оля використала для відеоарту, в якому витирала скибками зафарбоване вугіллям полотно — метафоричне переосмислення призначення хліба в нинішніх геополітичних умовах. Хліби, ніби пошматовані тіла, поступово трансформуються під дією повітря, ще раз акцентуючи на плинності як основі художнього пошуку Штейн.
Та сама ідея співіснування живих матерій та їхній взаємовплив одна на одну, втілена в проєкті Ти годуєш їх, вони годують тебе. Нічого спільного. Тоді у ошатний (хоча і пошарпаний) зал Одеського музею Штейн принесла з їжею, пліснявою, та міцелієм — грибницями, що росли і змінювалися протягом проєкту, а також диван, вкритий екошкірою, яку мисткиня виростила з ферментованих решток їстівних овочів. Таке співжиття живого тіла грибів у статичному просторі музею (за технічними нормами музейні зали мають фіксований температурний режим та вологість) підкреслили, серед іншого, цінність руху, флюїдності та зміни, яку художниця проектує на суспільство для його здорового існування.
Мінливість і ризик маніфестують себе у роботах Штейн з керамікою та скульптурою — крихкими матеріалами, результат роботи з якими важко передбачити наперед. Непевність у тому, чи об’єкт вийде з печі цілим і неідеальність текстури, яку дозволяє глина, стають простором для краси в її роботах.
«Дослідження світу це єдина природна зустріч з Богом», — каже Оля, і саме з цього щирого дослідження постає краса в християнському її розумінні.
В розмовах Оля Штейн часто представляється як «християнка і художниця», саме в такій послідовності. І наголошує, що її стосунки з Богом — це саме стосунки, діалог, а не сліпа віра. Християнство для неї — це філософське запитування «Що таке краса?», «Які цінності визначають життя?», «Як віднайти свій рай?». «В одній з притч в Біблії звучить питання: як я впізнаю де Бог? Відповідь: ти дізнаєшся по плодам», — цитує Оля і додає, що одним з таких плодів в її житті став персональний епізод: «Моя мама мала діагностовану 4 стадію раку, і те, що вона вижила для мене є чудом Господнім. Не без зусиль лікарів, звісно».
В мистецтві Штейн прослідковується сакральне розуміння краси. Проте ця краса звернена не до Бога, а до людського. Тілесність і сакральність стають двома стовпами, на яких тримається художня система Штейн. Бог в її мистецтві — це краса тілесного, хлипкого і сирого, недопеченого. Як у роботах з серії «Іграшки», де образи християнської іконографії, зліплені з хлібного мякішу, промовляють про силу у слабкості.
Проте з початком повномасштабного вторгення Росії художниця, як і багато хто з нас, пережила кризу краси як цінності.
«У кризі віри я була розбита, жорстка та категорична. Тоді велич храмів здавалася мені просто маркетинговим ходом від християнства».
У світі, що розвалюється на шматки, чи має сенс естетика? Відповідь для Штейн прийшла з книги філософа Олександра Філоненка «Теологія краси», де автор нагадує, що християнство вчить: людина, яка не бачила раю, не може у нього увійти. «Це дало мені розуміння, що увесь наш життєвий шлях, усі наші зусилля і добрі діла не мають сенсу, якщо ми не бачимо краси».
Краса, що сусідує поруч зі слабкістю, неідеальністю і вразливістю, а далі з жертвою, травмою, трагедією, і лишається красою, здається ціннісним підгрунтям для практики Олі Штейн. Через свою християнську оптику художниця міркує про тіло, яке обслуговує чиюсь надію — у формальному втіленні ця думка перетворилася на її серію робіт «The Myth of the Body that Processed». Зроблені зі слайму, металу та перламутрового покриття, ці об’єкти, що надихаються перлинами, водночас далекі від ідеальної круглої форми перлини.
Процес утворення перлини тут слугує влучною метафорою: перлина — це піщинка, що потрапляє у мушлю і подразнює її мантію. У відповідь на це мушля виробляє перламутр, аби зробити піщинку круглою та позбавити її гострих кутів; тіло мушлі обслуговує піщинку. Чи це не доречна аналогія того, як в українському суспільстві в часи війни окремі люди своїми тілами обслуговують надію суспільства на те, аби на цій землі надалі жили і творили інші, надію на те, що інші тут ще створять свої перлини і матимуть можливість творити красу?
Я починала цю розповідь з думкою, що мистецтво кожного автора чи авторки є продовженням його способу життя. Що щирий погляд на твір неможливий в ізоляції від контексту його створення, самого повітря, яким дихали люди поруч з роботою. І якщо мистецтво Олі Штейн — складне, дороге у продакшені та красиве, то і її спосіб життя можна описати як «вишуканий». Проте це лише частина правди.
«Може здатися, що у мене є величезне багатство, в якому я живу, але це не так, — пояснює Штейн. — Правда в тому, що в Україні будь-який середньостатистичний айтішник може мати кишенькову мистецьку інституцію, і я цим користуюся».
У країні, де збагачення історично асоціюється з корупцією та обманом, бідність сама по собі стає моральною перевагою.
«Чомусь люди думають, що бути бідним художником — це чеснота. Але я не погоджуюсь з цим, — ділиться Штейн. — Нам усім [в мистецтві] дуже не вистачає розумних грошей».
На думку Штейн, українське артсередовище складається зі значно більшої кількості сильних митців та мисткинь, ніж галерей, які могли б з ними співпрацювати. А ті галереї, які працюють, часто нехтують участю у світових ярмарках та подіях.
«Мені здається, це путь в нікуди, — підсумовує Оля. — Хоча і в нікуди теж ще треба дійти».
Авторка: Ліза Корнійчук — артжурналістка, дослідниця та головна редакторка Artslooker, онлайнмедіа про українське мистецтво. Вона є співзасновницею ВОНО — журналу про сучасне українське мистецтво (2016), та здобула ступінь магістра з журналістики нових мистецтв в Школі Інституту мистецтв Чикаго як стипендіатка Fulbright (2023).
Її тексти публікувалися в artnet, Hyperallergic, Chicago Tribune та майбутньому виданні Routledge Companion to Art and Challenges to Empire, Volume 2 (2025).
ArtsLooker — це двомовне медіа про мистецтво, яке прагне давати культурним професіоналам і професіоналкам відчуття видимості й визнання їхньої роботи та слідкувати за культурним процесом, аби суспільству було легше впізнати й визнати його активність і насиченість.
Якщо ви спеціаліст у своїй сфері та бажаєте, щоб про вас дізналася аудиторія September — напишіть нам на пошту: you@september.ua. В e-mail вкажіть інформацію про себе, чим ви займаєтеся, та на яку тему бажаєте написати статтю.