Ольга Руднєва. Щира я: Мої емоції війни

Її тексти наповнюють душу, а думки відгукуються у кожному серці.

Вона демонструє неабияку силу та водночас залишається жіночною та ніжною.

Її проекти допомагають людям.

А глибина слів змушує кожного разу замислитись над цінними речима.

Мабуть, ви здогадались про кого йде мова. Жінка, яка надихає та мотивує — це Ольга Руднєва.

Кожен із вас, скоріш за все, перечитував її тексти у соціальних мережах, а "післясмак" від них — був вражаючий. Якщо ні — прочитайте. Одразу з'являється відчуття глибини та неймовірне усвідомлення того, що життя таке різне та дивовижне.
Після її текстів ти наче сам проживаєш цю ситуацію. Наче усе це відбувається з тобою. Та, все ж її талант не лише у цьому, а ще у багатьох інших визначних напрямках. І про це таки варто прочитати.

September підготував інтерв'ю із жінкою, яка своїм прикладом демонструє життя із усіх його сторін:

1. Чи було у вас передчуття війни і чи готувались ви?

Я не готувалась. Моя родина не готувалась. Але, я точно знала, що до війни готова, бо моя найкраща подруга постійно переживала через те, що буде війна. І ми про це постійно розмовляли. Я весь час її заспокоювала і запитувала: чого ти боїшся найбільше? Що? Ти боїшся війни? Вона відповідала, що боїться війни, смертей. Тому, ми розбирались дуже довго та проговорювали різні моменти. Найголовніше тоді було зрозуміти, що тобі робити у цій війні. Ось це була відправна точка.

Щодо мене, то я немала цієї тривожної валізки, бо була впевнена, що цього не трапиться у Києві. Але, я знала для себе, що я буду робити, якщо почнеться масштабне вторнення. У мене є знання із надання першої медичної допомоги, тож я чітко запевнилась, що буду допомагати.

23 лютого, коли я залишала дім і дуже не хотіла їхати, наче інтуїтивно відчувала, що таки щось трапиться. Хоча, мій чоловік мене впевнив, що усе буде нормально. Я летіла і розуміла, що повернусь нескоро. Це було дуже боляче і складно.

Я не була тут. У мене залишився чоловік, брат тут і вся моя команда. Я прокинулась, перше, що я зробила — це переглянула новини. Зрозуміла, що розпочалась війна. Зателефонувала чоловіку і він сказав: "так, у нас війна."

Він відразу заборонив мені повертатись. Тож, я дуже швидко організувала телеграм-канал для тих, хто хоче повернутись в Україну. У ньому почали з'являтись люди, ми обмінювались контактами, думками, емоціями. Усі були налякані. У кожного була різна ситуація.

Я почала шукати різні шляхи повернення додому, але мій чоловік мене щоразу запитував: Оль, що ти будеш тут робити? Сидіти під стіною і переживати? І я зрозуміла, що не знаю.

Мені не було страшно повертатися в Україну. Я проживала інші відчуття. У мене був страх, що я поїду і я буду там "як 5 колесо". От цього я боялась.

3. Будучи у Польщі, як ви організували штаб допомоги?

У той час я була на Мадейрі. Так, я все ще працювала директоркою фонду і ми купували там каски, аптечки, турнікети. Ми на цьому добре знались, ми знали, що конкретно потрібно купувати, куди це все віддавати. Однак, все це роблячи, у мене залишався вільний час. Я бачила там, на Мадейрі, океан, людей, які п'ють вино. У них було життя. Та взагалі, знаходитися в країні, яка не проживає війну, я зрозуміла, що я не можу. Я сходжу з розуму. І це мене болить, настільки сильно, що я кожну годину проводила у телефоні, у новинах. А тут — нормальне життя триває.

Ми вивезли мого племінника і маму сюди. Ми поселили їх на Мадейрі. Сама почала думати, що робитиму далі.

Я відчувала дуже сильний хаос навколо, особливо у волонтерському напрямку, але в один день мені натрапив один пост Андрія Ставніцера про HelpUkraine Center.

Тоді, я зрозуміла, що Help Center — це такий великий структоризований проект із ціннісними партнерами. Мені це дуже відгукнулося, адже я, у свою чергу, професійний project manager і чітко розуміла чим можу бути там корисна, тому, я швидко зателефонувала знайомому, розпитала усе і через 5 хв була долучилась до команди проекту. Це відбулось наче в одну хвилину.

5 місяців я активно була залучена у цьому. І я щаслива, що так вийшло, адже я весь час, у Польщі, була у контексті війни. Я чула розмови, відчувала усе це на пряму. Ця підтримка, це усе, це було настільки сильно. Це інтенсивна робота, мабуть, я ще стільки не працювала. Але, це все немало значення. Повірте. Лише одна ціль.

4. Як ви допомагаєте собі, коли складно емоційно?

Звичайно, що мені буває складно емоційно. Але у мене є ось ця моя мантра, що усе колись завершиться. Все закінчується рано чи пізно. І ця історія також. Це не буде тривати вічно. Одного дня усе підійте до завершення. Ось це дає мені силу. Я рухаюсь.

Я відчуваю, що буде складно. Ми не заживемо весело. Ні, буде дуже складно, але саме відчуття того, що колись усе закінчиться мені допомагає. Знаю, що виходить, що у мене є певна місія. І це також можливість. Адже, не всім так пощастило. Не усім націям приходиться це переборювати народжуючичь знову, адже ми, як народ знаходимося на стадії перенародження.

5. Як ви особисто знаходите силу? У порівнянні "до" та "після" повномаштабного вторгнення? Чи є у цьому суттєві відмінності?

Ви знаєте, мабуть, суттєвої різниці немає. Не змінюється те, як я себе рятує. Мені здається, що багато чого, що відбулося з нами тоді, воно нас навчило правильно пройти цей період, який відбувається із нами зараз. Можливо, ми ці "точки" будемо ще довго з'єднювати. Насправді, я дуже щаслива, що себе не підвела. Я стала тією людиною про яку я думала, коли буду у критичній ситуації.

Ми не знаємо як ми відреагуємо під час критичного моменту. Так склалось, що в Україні почалась війна. Так вийшло. Я могла залишитись на Мадейрі та впасти у депресію. Це також був варіант, але я не хотіла підвести себе. Це найголовніше. Напевно, так важко як у ці місяці — мені не було ніколи. Це був найскладніший період у моєму житті. Я навіть не знала, що я можу так реагувати. Я не знала, що можу провалитись у таку глибоку тугу. Це не була депресія, це була саме туга.

Мені було складно і мене так боліло серце. Я не знала, що можу так ненавидіти. Я не знала, що я так можу. Потім мене відпустило. Але це процес. Я не знала, що можу бути такою емоційно чутливою. Мене рятували люди, робота, чоловік. Усі. Єдине, що було важко я перестала жартувати і радіти життю.

6. Як ви повернули собі це "відчуття життя"?

Я працювала, брала звідти енергію. Потім виїхала і побачила інший світ. Люди радіють. Ридала над сукнями в магазинах. Моя мама казала, що мені потрібно до психіатра. Не знаю, якось само прийшло. Дівчата в інстаграмі допомагали. Я нічого собі не дозволяла. Мені здавалось, що я зраджу увесь Маріуполь. І в один момент я відчула, що дуже вузько мислю та зрозуміла, що усе відштовхується від того, що я думаю категорією фури, яку потрібно завантажити. А як мені йти далі? Як мені надихати? Як мені команду формувати?

І врешті-решт, я почала роздумувати ширше. Я дозволила собі орендувати квартиру, а не спати на матрасі. Я почала трішки дозволяти собі більше, щоб допомогти собі, щоб врятувати себе.

7. Із яким посилом ви б звернулись зараз до усіх жінок?

По-перше, я б ніколи не думала, що я так скажу, але все ж. Дівчата, які мають дітей дійсно повинні приймати рішення так, щоб зберегти їхню психіку.

Діти — наше майбутнє покоління, яке має жити і відбудовувати Україну. Якби це пафосно не звучало. Дуже важливо все ж вберегти їхню психіку. У мене тато дитина-війни і зараз я розумію чому він приймав такі рішення. Війна залишає неабиякий слід на житті. Він був дуже успішний, але зараз я розумію, чому він не здобув ще більшого успіху. Бо його завжди стримувала ця історія. Важливо приймати рішення, виходячи із того, як буде комфортно дітям та як їх можна вберегти.

По-друге, я щаслива, що у жінок є все ж право обирати свою роль. Зараз, це дійсно така історія. Мені часто кажуть, що чоловікам дуже складно, а жінкам наче легше. От я чесно, я вважаю, що жінкам складніше. Адже на них, зараз, усе: діти, господарство, заробляння грошей і переживання за того чоловіка, який знаходиться в армії, і ще волонтерство.

І ні, це не про сексизм. Жінки також воюють як і чоловіки.

Наші жінки справжні героїні, щоб вони не робили.
Навіть ті рішення, які зараз приймають жінки — це вже героїзм. Це сильно.

Опирайтеся на себе, хваліть себе. І розумійте, які ми сильні.

У кожного свій шлях. І ти не знаєш кому складніше: можливо, тій людині через почуття власної провини складніше за ту, яка чула вибухи. Кожен проходить той шлях, який йому потрібно пройти. За певними параметрами. І не знати кому складніше. Не потрібно знецінювати чужий біль.

8. Як ви бачите своє життя, Україну після перемоги?

Після перемоги буде відбудова чогось нового. І це буде складний період, для тих людей, які хочуть взяти в цьому участь.

Я вважаю, що це неймовірно крута можливість відбудовувати країну після війни. Це буде складно, так. Але кожен повинен вирішити чого хоче і де. Попереду, буде дуже важливий період, але цей вибір — неймовірна можливість. Ми змінились. Дуже сильно. На рівні ДНК. Ми ніколи не будемо тими людьми, що колись. І це взагалі буде інший код нації. Я б хотіла бути частиною цього. Цієї боротьби і відбудови. Багато чого може піти не так, і це нормально. Ми травмовані. Я хочу допомагати. Вважаю, що це мені за честь. Це не буде легко, але це можливість прожити життя так, щоб тобі не було соромно, щоб потім уже в старості розповідати про важливу зміну життя українців.

9. Як щодо мови? Наскільки це важливо, як ви вважаєте? Чому ви вирішили перейти із російської мови на українську?

Я нічого не вирішувала. Я просто прокинулась 24 лютого і написала пост українською мовою. Я навіть цього не зафіксувала. Це було миттєво. Хоча, до того я була абсолютно впевнена, що писати українською так класно як російською я не зможу ніколи. У мене не вийде. Я не приймала цього рішеня щодо української мови. Це був факт.

З чоловіком я почала спілкуватись українською мовою без обговорень. У мене не було на це часу.

Коли я переїхала до Польщі, я зрозуміла наскільки важлива ідентифікація. Я не хотіла, щоб мене переплутала із росіянкою. Я розмовляла українською зі всіма. Я розумію, що люди поступово будуть переходити на українську мову. Українська дуже красива мова. Це правда.

Тільки з любов'ю та розумінням своєї самодеінтифікації ми можемо відродити і мову і культуру.

ЗАХИСНИЦІ УКРАЇНИ. Христина Кудрява

Моя історія війни. Анастасія Веркова