Ми запускаємо рубрику, якої нам давно бракувало — це буде простір для щирих розмов. Для історій, які не завжди потрапляють на обкладинки, але точно заслуговують бути почутими.
У першому випуску говоримо про тіло.
- Про прийняття, сором, звички, зміну погляду на себе.
- Про внутрішню роботу, яка триває не один рік.
- Про свободу вибору й право бути собою в різних станах.
Героїня: Ірина Мостова
Розкажіть про себе та чому тема тіла для вас важлива?
Мені 27 років, я продуктова менеджерка. У мене є песиня коргі Карамель. Люблю гуляти, співати, танцювати, дивитись відео з тваринками і макіяжами, а потім відтворювати їх на собі. І дуже люблю їсти бабусині вареники з капустою. Живу в Києві майже десять років, сама з Гадяча, що на Полтавщині.
Завдяки тому, що я проговорюю цю тему, я краще усвідомлюю й приймаю себе в різних станах і формах. Слова збираються в текст, і це допомагає мені структурувати думки й відчувати більше впевненості. Мені сумно від того, що суспільство кидає стільки бездумної критики у бік жіночого тіла, що ми боїмося ходити так, як нам комфортно, і постійно женемося за рамками.
Для мене важливо підтримати тих, хто через осуд не може відчувати себе вільно. Я хочу, щоб чужі слова не впливали на впевненість. Важливо слухати тільки себе — як почуваєшся і як відчуваєш, а не те, що кажуть інші.
Особливо ця тема для мене важлива, бо я часто стикалась із коментарями про те, що «показую груди для уваги». Скільки разів я чула, що так спеціально привертаю увагу, що мені не вистачає чоловічої уваги, що я відверто одягаюсь. Хоча іноді я просто вдягаю майку в спеку, і груди буде видно так само, як і в куртці.
Пам’ятаю момент, коли вдома одягнула червоний топ, з якого й почався бум на моїй сторінці в Instagram. Я стояла і думала, чи готова вийти так на вулицю, що подумають люди. Радилась із подругами, але зрештою вирішила, що хочу піти так, бо мені подобається образ, а не через увагу. Чи почувалась я комфортно? Не зовсім. Але не через одяг, а через нав’язані суспільством слова й докори.
Я дуже хочу, щоб ні у жінок, ні у чоловіків не виникали такі думки про власне тіло. Щоб можна було впевнено йти в тому, що подобається, без коментарів «вивалила, щоб чоловіка знайти». Люди так часто звертають увагу на те, що «так чи не так» із тілом, хоча цього «так чи не так» взагалі не повинно існувати. Краще б ми більше бачили красу довкола, наповнювалися нею і ставали добрішими й свідомішими.
Як ви сприймаєте своє тіло?
Зараз мені досить комфортно.
Але раніше я часто була незадоволена: переїдала, їла багато солодкого, потім картала себе, думала про дієти, вводила обмеження і знову зривалась. Я соромилась животика, хвилювалась, що він не плоский, дратувалась через складки на спині. Якийсь час носила лише мішкуватий одяг, бо в прилягаючому почувалась некомфортно.
У 2020 році вирішила «брати себе в руки»: перейшла на інтервальне харчування, скоротила цукор, розписувала меню. Спершу почувалась добре, але робочий темп знову збив баланс. І тут у моєму житті з’явилась йога. Вона показала, на що здатне тіло, і допомогла мені ставитись до себе з більшою прийнятністю.
Я відпустила історію з «можна/не можна їсти», почала дивитися на себе в дзеркало з теплом, а не з критикою. Дуже допомогли відео в TikTok і Reels, де жінки показують тіло справжнім: складочки, розтяжки, зміни протягом циклу. Вперше побачила животик, схожий на мій, і це стало для мене полегшенням.
Мені подобається цей тренд — головне, щоб людині було комфортно у власному тілі, а не в чиїхось стандартах. Звісно, й досі бувають дні, коли мені щось не подобається у дзеркалі. Але я нагадую собі: роблю те, що можу, і цього достатньо.
Якою була ваша перша усвідомлена реакція на своє тіло?
Мені здається, довгий час я взагалі не розуміла, що існує зв’язок між тілом і ментальним станом. Сприймала його радше як щось функціональне, а не як частину мене, яка відображає досвід і внутрішні переживання. До цього питання я навіть не намагалась вербалізувати свої думки. І тому, мабуть, моя перша справді усвідомлена реакція на тіло відбувається саме зараз.
Раніше я жила в постійному русі, вимагала від себе занадто багато, але не мала ні часу, ні звички зупинятись і слухати тіло. Бо коли ти ледве встаєш із ліжка, а водночас критикуєш себе за зовнішність — це неправильно. І важливо постійно собі це нагадувати.
У підлітковому віці я не переживала якихось різких змін чи криз. Все відбувалось у фоновому режимі, тіло не було в центрі моїх думок. Хоча увага з боку оточення була: пам’ятаю, як у 10 класі хлопці жартували через мої груди, але я сприймала це несерйозно.
І все ж є один дуже чіткий спогад: у 5–6 класі я брала в мами силіконові накладки на груди й підкладала їх у майку. Дуже хотіла, щоб у мене вже були груди, і можна пожартувати, що мої афірмації справді спрацювали, навіть трохи занадто.
Загалом цей період минув для мене м’яко, без сорому чи травм. А от уже в університеті стало складніше: з’явився дискомфорт через вагу, переїдання, самосудження. Я відчувала, що змінююсь, і мені було непросто приймати себе.
Що вам найчастіше нетактовне говорили люди про вашу зовнішність?
Найчастіше нетактовні коментарі стосуються моїх грудей. Це почалося ще в підлітковому віці й триває дотепер, у вигляді викриків на вулиці, обговорень у голос просто поруч, поглядів, які складно не помітити.
Якось памʼятаю, я йшла влітку по вулиці десь на відпочинку, було жарко, я в чорному топі, але виріз зверху невеликий, і чоловік прям на весь голос закричав "оце бідони". І ось саме такі порівняння чи подібні фрази я продовжую чути. В коментарях в Instagram можна зібрати якийсь словник цих фраз і далі грати в гру, хто яку з незнайомців використає)
Тривалий час я уникала відкритого одягу, могла не носити майки влітку просто тому, що не хотіла ловити зайву увагу або не могла підібрати білизну. Мабуть, я просто намагалась не привертати увагу, яка навʼязується мені без мого запиту. Іноді я йду по вулиці з друзями, не думаючи про свою зовнішність узагалі, а вони потім з подивом кажуть «ти бачила, як на тебе дивилися?», і я згадую, що для когось моя зовнішність усе ще є темою для обговорення.
Але питання в тому, чи я маю щось змінювати, щоб іншим було спокійніше? В якийсь момент я просто вирішила, що ні. Я маю право носити те, в чому мені комфортно. Якщо мій вигляд автоматично притягує увагу, я не несу відповідальності за чужу нетактовність. Я не зобов’язана ховатися і покривати одягом своє тіло так, щоб не засмучувати інших)
Наскільки вам фізично складно жити в буденному житті? Чи думали змінити груди хірургічно?
Наразі я не відчуваю якогось постійного фізичного дискомфорту через груди. Я звикла до свого тіла, і можливо, звісно, якісь відчуття для мене вже настільки звичні, що я не звертаю на це увагу. Я сплю нормально, на животі теж (бо це дуже часте питання), дихаю нормально, з в побутовому житті не стикаюся з тим, що груди якось критично обмежують мене чи мої рухи.
Звісно, є нюанси, наприклад, для бігу мені справді потрібна хороша спортивна білизна з підтримкою, і це може вимагати трохи більше зусиль у виборі, але це не катастрофа. Але й не любитель бігу.
Так, іноді болить спина, але я пов’язую це скоріше з загальним рівнем фізичної активності, постійно сидячою роботою, ну і я думаю, що майже по 15 кілометрів в день у студентські роки, коли я була офіціанткою, і загалом досить тривалі прогулянки вплинули десь на мою спину та коліна. Тобто щодо фізичного дискомфорту і його причин є багато факторів, не лише груди.
До хірургічного втручання я не готова наразі морально. Це складна операція, і я ставлюся до цієї теми обережно. Можливо, з часом, наприклад, після народження дітей, я ще раз задумаюся над цим рішенням, але для мене важливо не йти на такі кроки під впливом тиску ззовні, а опиратися виключно на своє внутрішнє відчуття потреби та доцільності.
Я отримала багато коментарів після посту в Instagram, дехто писав про спеціальну білизну, а дехто прямо радив операцію, але дуже собою пишаюсь, що не реагувала і не реагую на ці поради болісно. Навпаки, я радію, що всередині вже маю цей здоровий фільтр і я не збираюся змінювати своє тіло лише тому, що хтось вважає, що «так буде краще».
Чи сприймали вас колись легковажно або сексуалізовано лише через вашу зовнішність? І як ви в таких ситуаціях поводили себе?
Так, думаю, такі ситуації були. Мене могли сприймати сексуалізовано, робити акценти на зовнішності або жартувати в цьому напрямку, але я не можу сказати, що це викликало в мене якусь травматичну або болісну реакцію.
Для мене ця тема не є табуйованою, абсолютно нормально сприймаю, коли хтось жартує чи навіть я сама можу підсилити якийсь жарт, якщо він доречний і в безпечному для мене контексті. Водночас я дуже чітко відчуваю момент, коли мені вже некомфортно. Якщо увага чи жарти стають надмірними або вторгненням у мій простір, я можу абсолютно спокійно це озвучити і попросити закрити тему. І, мені здається, мені просто щастить на людей, у моєму оточенні більшість реагують на це зріло й з повагою. Не пам’ятаю ситуацій, коли після мого прохання хтось продовжував перетинати межі. Думаю, у цьому є баланс, я не нападаю, але й не мовчу, і цей стиль працює для мене.
Як змінюється ставлення до свого тіла із роками?
З віком я точно стаю мудрішою у стосунках зі своїм тілом. Найголовніше, це усвідомлення зв’язку між тілом, думками, відчуттями.
Це не означає, що я завжди роблю все правильно. Наприклад, я знаю, що зараз у мене є деякі труднощі з харчуванням або з фізичною активністю, та я вчуся не карати себе за це, а вибудовувати діалог із собою. З’явилось розуміння, що не завжди потрібно собі подобатись, але завжди важливо себе любити і підтримувати. Це звучить ніби як банальна фраза з інтернету, але це дійсно важливо розуміти.
Окремо хочу сказати про старіння. Знаю, що багато хто боїться змін тіла з віком, але я навпаки, захоплююсь тим, як розкриваються жінки, дівчата з роками. Жінка може бути розкішною у 20, у 40, у 60 і це надихає. Я ведусь на цей соціальний вплив з задоволенням, бо він допомагає мені не боятись змін, не триматись за одну «ідеальну версію себе», і я бачу, що моє мислення напряму впливає на те, як я ставлюся до свого тіла.
Що б ви сказали зараз собі тій, яка тільки стикнулась із нетактовними питаннями та зайвою увагою людей?
Я б сказала собі: йди з рівною спиною, не закривайся, не стидайся, ти не зробила нічого неправильного. Нетактовність – це не про тебе, а це про тих, хто не вміє тримати свої думки при собі, хто бачить щось, що їх «зачіпає», і реагує словами, які не мають до тебе жодного стосунку.
Реакція людей – не моя відповідальність, і я точно не повинна змінювати себе, щоби комусь стало легше на мене дивитися. Сприймати це через посмішку, адже ні я не зміню цих людей і їх бачення, ні ці люди не змінять мене. Змінюватись лише для себе, не через крик на вулиці, не через погляд, не через чужу думку, а лише якщо це буде справді моє бажання, і обовʼязково враховувати ресурс на це.
А ще хочу додати.
Я перечитала свої відповіді й помітила, що складається враження, ніби я така вся свідома, в повному прийнятті себе, ніби мені завжди легко у сприйнятті тіла, але це не зовсім так. Звісно, бувають дні, коли мені не подобається, як я виглядаю, не подобається волосся, обличчя, живіт, і мені здається, це нормально. Ми живі люди, ми маємо різні емоційні стани, різні періоди, різні тіла в різні дні. І дуже хочеться це підсвітити, щоб не закінчувати всю цю розмову ідеальною картинкою про безкінечну любов до себе. Думаю, що так не буває і не кожного дня ми у дзені. Прийняття себе – це не стан, це процес.
Якщо ви спеціаліст у своїй сфері та бажаєте, щоб про вас дізналася аудиторія September — напишіть нам на пошту: september.journal.ua@gmail.com. В e-mail вкажіть інформацію про себе, чим ви займаєтеся, та на яку тему бажаєте написати статтю.