Соло-прийомна мама... як це? Історії сильних жінок

У День матері ми нагадуємо: материнство не завжди починається з пологової зали. І не обов’язково з чоловіком поруч чи власним будинком.

Бути мамою — означає бути для дитини. І саме тому кожна жінка, яка відчуває в собі готовність до цього, може стати родиною для дитини, яка її чекає. Так, навіть якщо ви не в шлюбі. Навіть якщо винаймаєте житло. Навіть якщо сумніваєтесь, чи зможете бути "ідеальною" мамою.

1. В який момент свого життя ви зрозуміли, що хочете і готові стати мамою для небіологічної дитини?

“Ну, можливо, я би зробила це і раніше. Просто не знала про можливість соло-прийомного материнства. Завжди думала, і багато хто так думає, що стати прийомною родиною можуть лише чоловік і дружина разом.

Як тільки я дізналася про те, що незаміжна/неодружена людина може стати також прийомною мамою або татом, – то вирішила не відкладати це питання на потім, а відразу втілити його в життя. І вже наступного дня я почала дізнаватися, як це правильно зробити.”

2. Що дало вам сміливість обрати шлях материнства наодинці?

“Я звикла рухатися по життю найчастіше одна. Так було завжди. Мабуть, з підліткового віку я намагалася бути самостійною, досягати всього сама. Тож я навіть не думала: наодинці чи не наодинці. Мене це зовсім не бентежило. Просто я вирішила для себе, що в мене є можливість створити сім'ю і стати сім’єю для дітей, яким це необхідно, – то чому б і ні?”

3. Які найцінніші уроки ви отримали на цьому шляху?

“Уроків насправді багато. Кожен день вони виникають, і я засвоюю все нові й нові. Мабуть, найважливіший урок – це те, що потрібно завжди рухатися так, як підказує твоє серце. Що би поруч люди не казали, які б наслідки вони не прогнозували. Але якщо ти віриш у свою ідею, у свою мету, – то варто її реалізовувати.”

4. Що дає вам сили рухатися на цьому шляху?

“Насамперед, сили мені дають успіхи моїх прийомних діток.

Я завжди стараюся всіх дівчат розвивати, шукати якісь нові підходи, методи. Адже вони не виховувалися з самого народження в родині, як більшість інших дітей.

Вони багато всього бачили, багато пережили, їх багато чого не навчили в той момент, коли це було найбільш необхідно – в ранньому дитинстві. Коли цей момент упущений – дитина просто не знає, що так можна, а так ні, так добре, а так погано. Це все нам потрібно наздоганяти тепер. І коли я озираюся назад, згадую, якими дівчата були, коли я з ними познайомилася, і зараз, – то різниця величезна. Це мене радує, надихає і дає мені сили рухатися далі на цьому шляху.

Також натхнення мені дають люди, які підтримують мене. Я активно веду соціальні мережі, розповідаю про дівчат, про себе, про наше спільне життя, про нашу родину. І коли я чую слова підтримки або бачу питання, коли мене просять поради, бо теж хочуть прийняти дітей в родину, то це мене дуже надихає.”

5. Які міфи або упередження щодо соло-усиновлення вам доводилось ламати в очах інших, можливо, і в собі?

“Найперший міф, який я зламала, – це те, що соло-прийомна родина все ж таки існує. Тому що дуже багато людей, і я зокрема, до певного моменту була впевнена, що аби прийняти дитину в родину, має бути подружня пара. Насправді ж це найбільший міф. І ми маємо зруйнувати його раз і назавжди, щоб всі знали, що одинокий чоловік або одинока жінка можуть стати прийомними батьками.

Стикалась я і з упередженнями. Багато зі знайомих були здивовані моїм рішенням. І деякі з них казали: “Ти ж розумієш, що це генетика. Ти нічого не зможеш зробити, якщо в них щось буде не так”. Насправді ж генетика — це зовсім маленький відсоток з того, що впливає на розвиток дитини. А основну частину відіграє саме виховання, оточення, в якому дитина зростає.

Ще одне упередження. Мені часто кажуть: “Ти ніколи не полюбиш цих дітей, як своїх власних”. Такі фрази мене завжди дивують і бентежать. Як можна судити, кого ти і як полюбиш? Ми ж не можемо виміряти любов за якоюсь шкалою або якимись приладами. У кожного любов своя. Інколи буває, що навіть рідні матері не надто сильно люблять своїх дітей. І навпаки: небіологічна мама може полюбити дітей всім серцем. У мене є чітке розуміння, що я цим дітям маю дати майбутнє, навчити їх всьому необхідному, подарувати їм підтримку, тепло, домашній затишок, спокій і безпеку. Оце моя любов.”

6. Який момент у вашому житті з дитиною змусив вас відчути, що ви зробили правильно?

“У мене взагалі ніколи не було думки, що я зробила неправильно. Звісно, бувають важкі моменти, виховувати трьох дітей – це не казково легко. Це не тільки дитячий сміх, усмішки, радості. Ні. Це багато труднощів, багато викликів кожен день.

У кожної з дівчат свій характер, при чому непростий. У нас є багато труднощів: з навчанням, з поведінкою та багато всього різного. І кожен день сповнений як приємними, так і менш “казковими” моментами. Це життя, це буденність. Але виховання дітей – завжди непростий процес.

Виховувати трьох діток – хоч біологічних, хоч не біологічних – це складно. Я не чула ніколи історій, щоб троє дітей в родині були абсолютно слухняними, дотримувались правил, були ідеальними. Я й сама зростала в родині, де було троє дітей, троє дівчат. І ми з сестрами так само сварилися, інколи робили шкоду, не слухали батьків. 

Тож попри все, я ніколи не думала, чи правильно зробила, що прийняла дівчат. Авжеж правильно. Я шкодую лиш, що не знала про це раніше.”

7. Як ви побороли всі виклики, які траплялись на вашому шляху?

“У Софії, середньої доньки, є особливі освітні потреби. Коли вона почала вчитися – я побачила, що у неї виникають певні труднощі, навчання давалося їй складно. Тож я шукала різні методи, способи для роботи з цим, наймала різних репетиторів. Допоки одна викладачка не порадила пройти обстеження в інклюзивно-ресурсному центрі. Там, власне, нам і сказали, що дитина має особливі освітні потреби, які вимагають сторонньої допомоги, бо їй важко вчитися на рівні з іншими дітками.

Тому в класі з Софією займається асистент вчителя, який конкретно їй пояснює кожен урок. Також багато зусиль потрібно приділяти вдома для того, щоб вона запам'ятовувала, концентрувала увагу, зосереджувалась. І тут потрібно багато терпіння. Проте, якщо ситуацію не запускати, якщо вчасно звернути на це увагу, що ми і зробили, якщо підтримати дитину, розвивати ті таланти, які в неї є, не так сильно зациклюватися на навчанні, – тоді все буде добре. 

А в інших двох доньок характери непрості: часто вони чимось незадоволені, протестують. Але потім я розумію, що їм у подальшому житті буде легше через те, що вони мають такий характер. Вони точно зможуть за себе постояти, зможуть добитися свого. 

Тож, це все не те, щоб виклики, але це моменти, які потребують додаткового терпіння.”

8. Що для вас означає бути мамою?

“Бути мамою для мене – це бути надійною людиною, тим, на кого діти можуть покластися, з ким вони почувають себе у безпеці. Мама – це та людина, якій можна і поплакатись, і розповісти все, що на душі, і порадитися, підійти ввечері, обійняти. Мама – це та людина, яка, незважаючи на все, що відбувається в нашому житті, залишиться поруч.

Звісно, кожній дитині, яка опиняється в дитбудинку, не вистачає родини.

Якими б не були умови в закладі, як би не старалися вихователі – вони не можуть дати однакову любов, увагу багатьом дітям. Це просто фізично неможливо. Тому кожна дитина у дитячому будинку чекає, що колись настане такий день, коли в неї з'явиться справжня родина, де її любитимуть і цінуватимуть як індивідуальність, де її потреби поважатимуть.

Був момент, що моя молодша прийомна донька Аделіна не хотіла ходити в дитячий садочок, бо вона не розуміла, що це таке. Бо тільки-но її забрали додому, в родину – і знову відводять в місце, де багато дітей і мами немає поруч. Вона плакала, кричала, думала, що я її там залишу. Згодом вона зрозуміла, що ввечері вона обов’язково повернеться додому, де буде мама і сестри. Зараз вже з радістю ходить у садочок. Дуже-дуже чекає, коли вже піде до школи.”

1. В який момент свого життя ви зрозуміли, що хочете і готові стати мамою для небіологічної дитини?

“Кожна дитина апріорі має зростати в сім'ї, це базова потреба для кожного. І для мене усиновлення це такий же природній спосіб стати мамою, як і народити біологічну дитину.

Тому, це рішення прийшло не одним днем і навіть не місяцем. Думки про це у  мене виникали напевно ще в далекій юності, в дитинстві, мене цікавила ця тема. А вже щоб конкретно вирішити та розпочати шлях усиновлення, то це був 2022 рік. 

Через повномасштабне вторгнення та окупацію мого міста мені довелося виїхати на деякий час у Польщу. Я бачила, як туди евакуювали дітей з українських дитбудинків, інтернатів. Спочатку я допомагала їм як волонтерка. Та зрештою зрозуміла, що готова усиновити дитину, що відтягувати вже нікуди і коли, як не зараз.”

2. Що дало вам сміливість обрати шлях материнства наодинці?

“Я сама собі дала таку сміливість. У період між розлученням і усиновленням я присвятила час собі та роздумам. Я займалась із психологом, щоб зрозуміти, наскільки екологічним на даному етапі життя було моє рішення, чи не було воно винятково емоційним, чи не було це просто бажанням про когось дбати, переходячи від восьмирічних стосунків і шлюбу до усиновлення дитини. Але зрештою упевнилась, що можу стати родиною для дитини.”

3. Які найцінніші уроки ви отримали на цьому шляху?

“Я переконалася в тому, що дуже важлива твоя внутрішня впевненість в тому, що ти робиш, твоє дійсне бажання йти туди і робити те, що ти хочеш, незважаючи на те, що кажуть оточуючі, чи підтримують вони тебе, чи не підтримують.

Переконалася також у тому, що, напевно, бути мамою соло – це важче, ніж я уявляла в деяких аспектах. Та все ж усе залежить від внутрішнього настрою, тому що це буде така проекція на зовнішній світ. І мені здається, таким чином і атмосфера, і всі люди на твоєму шляху будуть віддзеркалювати всі твої внутрішні або переживання, або впевненості в цьому.

І мені так пощастило, що дуже класні люди трапилися і в службах у справах дітей, і на курсах для усиновлювачів, і група, з якою я навчалася на цих курсах. Все було максимально комфортно, і сам процес усиновлення пройшов досить швидко: в липні 2023 я почала збирати документи, а вже у листопаді відбулася наша перша зустріч із донькою.”

4. Що дає вам сили рухатись на цьому шляху?

“Наразі найбільшою мотивацією для мене є моя донька. Вона стала для мене не лише підтримкою, а й джерелом сили. Дуже хочеться дати їй якнайбільше, розділити з нею важливі моменти життя.

Також величезну роль відіграє моя сім’я. З моменту, як я самостійно вирішила усиновити дитину, мій сімейний статус змінився. Через пів року після цього я зустріла кохану людину, і відтоді ми разом продовжуємо цей шлях уже як розширена родина.”

5. Які міфи або упередження щодо соло-усиновлення/ соло-прийомного материнства вам доводилось ламати — в очах інших і, можливо, в собі?

“Один із найпоширеніших міфів, з яким мені доводилося стикатися — це те, що усиновлення можливе лише для подружніх пар. Багато людей просто не знають, що навіть якщо ти одинока мама, або просто чоловік чи жінка – ти теж можеш дати дитині сім’ю. Це, на жаль, досі неочевидна для суспільства річ.

Інше упередження — що сім’я, де є лише один із батьків, є нібито «неповноцінною» і не здатна дати дитині все необхідне. Насправді ж якщо в дитини не було зовсім нікого і нічого, то навіть один турботливий дорослий, на якого вона може опертися, здатен стати для неї справжньою сім’єю. І це вже — величезна цінність.

Щодо внутрішніх змін — з материнством моє життя докорінно трансформувалося. З'явилася така кількість терпіння, якої, напевно, в мене ніколи не було. Прийняття, безумовна любов. Я взагалі не знала, що так дійсно можна когось любити без всяких умов.

І хоч стереотипів довкола соло-усиновлення вистачає, я чітко знала, до чого йду. Мене мало хвилювали чужі думки чи оцінки — я мала внутрішню впевненість, і вона стала для мене величезною підтримкою.

Звісно, було багато людей, які не розуміли мого вибору — чому я вирішила не чекати «свого» чоловіка чи ідеального моменту, не відкладала материнство на потім, щоб народити біологічну дитину. Було багато запитань і сумнівів з боку оточення.

Але для себе я чітко зрозуміла: а чого, власне, чекати? Особливо в тих реаліях, у яких ми живемо, коли кожен день — це вже цінність, і, як би сумно це не звучало, кожен день може виявитися останнім. Я усвідомила, що не хочу відкладати на завтра те, до чого серце готове вже сьогодні. І саме в цьому — відчуття, що я зробила правильно.”

6. Який момент у вашому житті з дитиною змусив вас відчути «я зробила правильно»?

“Мені складно виокремити один конкретний момент, коли я відчула: «Я зробила правильно». Насправді, весь цей шлях — від самого початку і до сьогодні — став для мене глибоким переосмисленням реальності. Дуже прості, здавалося б, речі, які більшість дітей сприймає як належне, для моєї доньки були новими: тактильність, коли хтось вчить із нею уроки і пояснює все, похід у торговий центр чи кінотеатр. І її щира радість, її вдячність за звичайні речі — щоденну турботу, стабільність, увагу — давали мені глибоке відчуття правильності мого вибору.

Один із найзворушливіших моментів стався на її День народження. Я розбудила її зранку з кульками та маленьким кексиком. Вона задула свічку й сказала: «Я найщасливіша дитина у світі, бо в мене є кульки і мама». І тоді я особливо гостро відчула: бути поруч, бути для неї — це найважливіше.

Раніше мені здавалося, що для материнства потрібно мати багато — фінансову стабільність, житло, машину… Так, це важливо. Але діти бачать і цінують зовсім інше, ніж ми, дорослі. І їм потрібно, щоб просто була мама, була людина поруч.”

7. Як ви побороли усі виклики, які траплялись на вашому шляху?

“Насамперед мені дуже допомогли знання, які отримала на курсах для усиновлювачів. Також я спілкувалася з людьми, які вже пройшли шлях усиновлення, вони дуже підтримували: давали розуміння, що ти не один, і що багато з того, що здається тобі складним, — насправді нормально.

Дуже важливим для мене було навчитися просити допомогу й визнавати, коли я з чимось не справляюся. Я звернулась до психолога приблизно через п’ять місяців після усиновлення — і майже три місяці ми працювали разом. Це допомогло мені впоратись з емоціями, стабілізуватися, розвантажити нервову систему.

Звісно, були виклики, з якими я не могла впоратись одразу. І я дозволяла собі це — не тиснути на себе, не грати роль "ідеальної мами", яка має все вміти й усе витримувати.

Дуже цінною була підтримка моєї родини, а згодом — і коханого.

Адаптація з донькою у нас тривала майже дев’ять місяців. Але в один момент усе раптово змінилось — і я відчула, ніби моя дитина була зі мною завжди.”

8. Що для вас означає бути мамою?

“Для мене бути мамою — це, передусім, про безумовну любов. Таку глибоку й сильну, яку важко уявити до того, як вона з’являється у твоєму житті разом із дитиною. Це також величезна відповідальність — бути опорою, захистом, прикладом, джерелом тепла. Бути для дитини домом.

Це про щоденну турботу — навіть тоді, коли зовсім немає на це сил. Про здатність віддавати, не очікуючи нічого натомість. Про готовність змінюватися, зростати, розвиватися — разом із дитиною. Навчатися в неї так само, як вона вчиться у тебе. Недарма кажуть, що діти — наші наймудріші вчителі. І, мабуть, по-справжньому розумієш це тільки тоді, коли сам стаєш мамою чи батьком.

Бути мамою — це намагатися бачити світ очима своєї дитини, допомагати їй розкривати себе, не нав’язуючи власного бачення, не перекладаючи свій досвід на її життя. Це про те, щоб бути поруч, але водночас залишати простір для її власного шляху.”

1. В який момент свого життя ви зрозуміли, що хочете і готові стати мамою для небіологічної дитини?

“Це рішення народилося в найтемніший період мого життя — під час окупації Ірпеня в 2022 році. Я була волонтеркою в шпиталі, і після чергового обстрілу я пообіцяла собі дві речі, якщо виживу: щонеділі ходити до церкви й прийняти дитину, яка зростає без батьків. Це було внутрішнє усвідомлення: якщо я ще жива, маю дати шанс на щасливе життя іншому.”

2. Що дало вам сміливість обрати шлях материнства наодинці?

“По-перше, в мене була опора: мої батьки, власне житло, фінансова незалежність. Я знала, що зможу дати дитині тепло і стабільність. По-друге, коли я чула «вам не віддадуть», «ви одна», «чекайте, є пари в черзі», — у мені зростало ще більше бажання довести: це можливо. Мені не потрібно було дозволу від чоловіка, схвалення суспільства. Я просто знала: я можу бути мамою.

Після того, як процес встановлення опіки та загалом адаптація із дівчатами пройшли досить легко і швидко, після того, як я впоралась із усіма «неможливо», я відчула в собі ще більше сили. Зараз я готуються прийняти в нашу сім’ю ще щонайменше 1 дитину.”

3. Які найцінніші уроки ви отримали на цьому шляху?

“Найперше — це слухати дитину. Не говорити замість неї, не нав'язувати, не шукати в ній «свій ідеал». Слухати й чути. Моє виховання було досить суворим — і я дуже не хотіла переносити це у стосунки зі своїми дітьми. Тому я вчуся іншому — довіряти, спостерігати, підтримувати.

Ще один урок — не порівнювати, а дати їм простір для зцілення, зростання, довіри. Каріна й Кіра були у важкому стані — фізично й емоційно. Одна з них важила дев’ять кілограмів у 4 роки, вони не вміли говорити, не знали, як пити воду з пляшки чи чашки, не тримали ложку. Я навчилась тішитись простим речам: що дитина зростає, що почала говорити, що може заснути не заколисуючи сама себе.”

4. Що дає вам сили рухатись на цьому шляху?

“Найбільше — це підтримка моїх батьків. Вони не просто допомогли з побутом — вони прийняли моїх дітей як рідних онучок, стали нашою опорою. Вони були поруч, коли я не знала, що робити, коли працювала ночами і не могла заснути від втоми. Їхня любов і мудрість навчили мене не панікувати, а діяти.

І, звісно, самі діти. Їхні обійми перед сном, їхні фрази «мамо, я тебе люблю» — це така внутрішня мотивація, яку нічим не заміниш.”

5. Які міфи або упередження щодо соло-усиновлення/ соло-прийомного материнства вам доводилось ламати — в очах інших і, можливо, в собі?

“Часто сторонні люди ставлять під сумнів щирість небіологічного материнства. Казали, що я взяла дітей «заради грошей», що я їх покину, як тільки з’явиться чоловік або народиться «своя» дитина. Найболючіше — коли дитина чує такі фрази і потім питає: «Мамо, а ти мене не повернеш? Я буду чемною, обіцяю».

Також люди просто не знають, що прийняти дітей може не лише подружня пара. Ці стереотипи доводиться ламати щодня.”

6. Який момент у вашому житті з дитиною змусив вас відчути «я зробила правильно»?

“Було кілька таких моментів. Один із найсильніших — коли дівчата почали виявляти довіру. Одна з них перед сном просто лягала на мене, хапалася за футболку або за руку — їй був потрібен дотик. Інша могла говорити по дві-три години перед сном, просто тому, що нарешті з’явилась людина, яка її слухає. В ці моменти я відчувала, що на своєму місці.

І ще — коли через два-три місяці після початку нашого життя разом усе стабілізувалось. Я повернулась до роботи, повернулась до своїх хобі. Ми мали графік, ритм, рутину. Я видихнула — і зрозуміла: ми впорались.”

7. Як ви побороли усі виклики, які траплялись на вашому шляху?

“Я не намагалась бути героїнею. Я шукала підтримку: у психолога, в батьках, в інших мамах, які теж пройшли цей шлях. Я дозволяла собі не знати, не вміти, не встигати. Не намагалася одразу бути ідеальною мамою. Я читала літературу, проходила навчання, питала поради в інших батьків.

Але головне — я вчилась бути уважною до себе і до дітей. І давала собі право на помилки.”

8. Що для вас означає бути мамою?

“Для мене це не лише про турботу. Це — про глибоку довіру, про дружбу, про спільний шлях. Це бути тією, хто поруч завжди.

Бути мамою — це дати дитині те, чого не може дати жоден заклад: відчуття безпеки, важливості, любові. У закладі дитина не вміє просити, боїться говорити, що їй боляче, не знає, як обійматися — бо цього ніколи не було в її житті. А в родині вона вчиться довіряти, бути собою, відкриватись.

Бути мамою — це щодня вкладати в них своє тепло, навіть якщо не маєш сил. Це — слухати, розмовляти, приймати. Це — бачити, як дитина змінюється, розквітає, і знати: ти маєш до цього стосунок.”

Прийняти дитину в родину можна по-різному: через усиновлення, опіку/піклування, ставши прийомною чи патронатною сім’єю. Відчуваєте внутрішню готовність до цього кроку, але не знаєте, з чого почати? – На державній онлайн-платформі dity.gov.ua є вся необхідна інформація, покрокові інструкції, консультації фахівців для тих, хто готовий “народити серцем”. 

Бо мамою можна стати не лише через біологічний зв’язок, а й через вибір, дії та безмежну любов.

Онлайн-платформа розроблена в межах реформи системи догляду та підтримки дітей, що має на меті реалізацію права кожної дитини зростати в безпечному сімейному середовищі із якісним забезпеченням її індивідуальних потреб.

Окрім усиновлення в Україні існують й інші способи прийняти в сім’ю дитину, яка зростає без турботи біологічних батьків.

Усиновлення або «народження серцем»:

Прийняття дитини в сім’ю на правах рідної. Усиновлювачі мають такі ж права й обовʼязки щодо дитини, як і батьки. Усиновлена дитина стає частиною нової сім’ї на правах народженої, з рівними правами та обов’язками, як і у біологічних дітей. Єдина форма виховання, яка гарантує дитині стійку та постійну сімейну підтримку.

Опіка/піклування:

Переважно для родичів, але й для тих, хто пройшов спеціальне навчання. Ви стаєте законним представником/-цею дитини та відповідаєте за її життя, здоров'я, фізичний і психічний розвиток. Це найбільш поширена в Україні форма сімейного виховання дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування.

Прийомна сім'я:

Родина або людина, яка прийняла на виховання до 4 дітей на власну житлову площу. Тут діти отримують тепло, підтримку і мають можливість зростати та розвиватися в безпеці й любові.

Велика прийомна сім’я (ДБСТ):
Родина, яка прийняла на виховання та спільне проживання не менше, ніж пʼять дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Але загальна кількість дітей в сім’ї, враховуючи рідних, не має перевищувати 10 дітей.

Патронат:

Тимчасовий догляд та реабілітація дитини в сім'ї патронатного вихователя, що захищає її від потрапляння в інституційних заклад. Патронат допомагає дитині відчувати родинне тепло, поки батьки долають труднощі.

Як правило строк перебування дитини в родині патронатного вихователя становить до 3-х місяців. В окремих випадках він може бути збільшений до 6-ти місяців, а під час воєнного стану – цей строк не обмежується. Після цього діти або повертаються в біологічні родини (якщо батьки відновили здатність піклуватися про своїх дітей), або їх влаштовують в сімейні форми виховання. Патронат, на відміну від усиновлення та сімейних форм виховання, – повноцінна робота для патронатного вихователя.

Якщо ви спеціаліст у своїй сфері та бажаєте, щоб про вас дізналася аудиторія September — напишіть нам на пошту: september.journal.ua@gmail.com. В e-mail вкажіть інформацію про себе, чим ви займаєтеся, та на яку тему бажаєте написати статтю.