Українські поети, вони всі настільки різні, наскільки різноманітна та оригінальна їхня творчість. Редакція September зібрала підбірку віршів, що надихають. Познайомимось ще ближче із поезією Сергія Жадана, Катерини Бабкіної та ще трьох неймовірних особистостей.
Кожного ранку вона прочиняє вікно і тихенько кличе.
Голос її пробуджує водоспади й лавини,
десь унизу перехожі піднімають обличчя,
і роздивляються в небі зграї пташині,
з надією, як і ти роздивляєшся цю жінку зі спини –
зморшок по шкірі її непевний тонкий рисунок,
асиметрію тіла невиразну, м’яку, природню,
ніби парад сузірь чорних родимок візерунок –
знаючи, що кожен ранок – це її подарунок,
це як ще один подих перед кроком в безодню.
Що поки вона з тобою – лавини минають місто,
що тепла зима тримає однак водоспади, кригою скуті,
і що якщо вона піде – то зробить це ненавмисне,
не з байдужості до тебе, не з неуважності, не від люті –
а просто розчиниться у повіті, перетворюючись на сутінь.
І ніхто тоді не врятує. А до того пульсує січень
її тихими вигуками щоранку, і завмирають віхоли,
водоспади, птахи, лавини; перехожі піднімають обличчя.
І всі чекають – кого й куди цього разу вона покличе;
і всі відгукуються – кого б вона не покликала.
автор: Катерина Бабкіна
Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.
На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім’я.
Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі,
хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,
чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання.
Якби наряд перевірив її кишені – хтось би точно отримав нове звання.
Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран,
її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,
чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину,
і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну.
Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є.
Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.
Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.
Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах.
Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах.
Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.
Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке,
хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне,
до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.
автор: Сергій Жадан
***
ти взяв мене за руку, прижав собі до ребер:
«ти чуєш, б’ється серце? чутливе і живе.
ти маєш вплив на нього. прошу тебе - не треба
робити щось, від чого воно не заживе»
під пальцями моїми здригались теплі м’язи,
я мовчки притискала долоню до грудей.
зізнався про вразливість. мені. ось так одразу.
це рідкість у суспільстві відчужених людей.
автор: Дарія Лісіч
***
чого тобі, світло моє, іще?
ти ж бо і так все на світі маєш.
чиюсь любов і чиєсь плече,
обіймаю.
маєш рибин, що живуть у тобі,
маєш птахів величезну зграю,
тепло, що завжди зберігаєш в собі.
знаю.
маєш спокою доста, трохи вини,
частину свого особистого раю,
що ввечері тихо залишає схил.
чекаю.
ось тобі, янголе, моя любов і моє плече,
ось тобі все, що я пам'ятаю,
приймаю все, що тебе болить, пече.
кохаю.
автор: Ірина Манжос
***
здається, я в тебе закохана трошки.
від посмішки стали ще глибшими зморшки.
румянець на вилицях кольору вишні.
закохана... якось так вийшло.
сьогодні - це так. а як далі - не знаю.
можливо, дивитимусь мовчки із краю.
можливо, пірну із розгону в обійми,
бо там
невимовно надійно.
я справді, напевно, закохана в тебе.
не через самотність, не через потреби.
не через наявність сезонних загострень.
закохана.
щиро і просто.
автор: Дарія Лісіч
***
я люблю її мозок як потаємну кімнату
де зашторено вікна і зламано ключ у замку
треба бути тут тихо а в разі чого – втікати
чи зникати між привидів що причаїлись в кутку
тут у скринях – поламані іграшки скельця яскраві..
мідний перстень сережка десяток чи два листів..
кілька фантиків вибляклих зошит із плямами кави..
тут відлуння далекі звучать наче сміх або спів..
тут багато скарбів про які і вона не знає..
тут багато скорбот про які навіть я не чув..
я люблю цю кімнату й вона мене любить навзаєм
я нейрон я гормон я невільник і я не втечу
я мовчу – я ніхто я мов тінь на прокурених шторах
що її відкидає знадвору здичавілий плющ
я кричу я шепочу я безперестанно говорю
і в дверях обертається зламаний нею ключ
автор: Юрій Іздрик
Якщо ви спеціаліст у своїй сфері та бажаєте, щоб про вас дізналася аудиторія September — напишіть нам на пошту: writer@september.is. В e-mail вкажіть інформацію про себе, чим ви займаєтеся, та на яку тему бажаєте написати статтю.