«Чи нормально, що я…?» 7 пояснень про те, як психіка адаптується до війни

За словами психологів, психіка зараз переживає шокову травму. Люди буквально «не можуть повірити» в те, що відбувається. Так стається, бо нервова система не здатна витримати обсяг переживань, який викликають події навколо. Тривалий шок супроводжується сильним стресом, організм виснажується і доходить до межі. Щоб захистити себе, психіка вдається до механізмів адаптації, переживання виходять через сміх, сльози, відкриту агресію, приступи люті тощо. Також людина може втрачати чутливість. «Я нічого не відчуваю». Кожному хочеться зрозуміти, чи нормальними є усі ці реакції.

Страх невідомості

Україна зараз червоно-помаранчева. Ситуація все ще розвивається, у певних областях в гіршу сторону, тому що люди перебувають у зоні активних бойових дій (червона зона). На інших територіях люди переживають хронічне стресове навантаження, бо не розуміють, чи почнуться активні бойові дії (помаранчева зона). Цей фон виснажує.

БАГАТО ХТО НЕ РОЗУМІЄ, КУДИ ДІВАЮТЬСЯ СИЛИ.

Люди реагують на новини, на неможливість щось планувати. Це забирає багато енергії. Психіка опиняється в кризі, що виникає як відповідь на екстремальні ситуації. «Тільки почали ремонт у квартирі, тільки почали навчання, знайшли хорошу роботу. Тільки почали щось хороше, а війна все забрала». Здатність психіки впоратися з цим буде залежати в тому числі від попереднього досвіду, який людина проєктуватиме на своє теперішнє.

Проєкція попереднього досвіду

ПРУЖНІСТЬ ПСИХІКИ – це здатність витримувати складні удари та потрясіння. Вона формується протягом усього життя, але початок бере в ранньому дитинстві. Наскільки родина підтримувала людину, наскільки безпечним було її життя. Ті, хто мали в життєвому досвіді любов, прийняття, розуміння, переживатимуть ситуацію менш гостро, ніж ті, в кого цього не було. Люди із життєствердним досвідом реагуватимуть на теперішні події як на тимчасову трагедію, із якою можна гідно впоратися.

ВІЙНА АКТУАЛІЗУЄ СТАРИЙ БІЛЬ. Тому якщо в минулому людина була одинокою, робила все сама й не отримувала допомоги від інших, і зараз також опинилася наодинці, то реагуватиме не лише на те, що відбувається зараз, а й на те, що було в неї раніше. Вона має витримувати подвійне навантаження, тому часто думає не про війну, а про дитинство.

Шокова травма

Це важливий захисний процес психіки, який виникає в тих, хто переживає всі події через шок. ЛЮДИ МОЖУТЬ ВІДЧУВАТИ, ЩО ПОДІЙ НАСТІЛЬКИ БАГАТО, ЩО ЇХ НЕМОЖЛИВО ОПРАЦЮВАТИ АБО ВОНИ «НЕ ВМІЩАЮТЬСЯ» В ГОЛОВІ. Тому в них не вистачатиме ресурсів ні для роботи, ні для розуміння інших процесів. Людина може виконувати щось механічно, однак її внутрішній світ мертвий. Варто навчитися приймати цей стан анестезії, він тимчасовий. Знову відчути життя можна буде тоді, коли з’являться психологічні ресурси. А вони з’являться.

Неможливо відчути ту кількість емоційних переживань, болю, горю та жаху, які ми переживаємо зараз. Щоб нас врятувати, психіка анестезує почуття. І тоді з одного боку ми стаємо захищеними від болю й відчаю, а з іншого перестаємо відчувати це життя й себе живим. Людина почне щось відчувати й переживати, коли матиме на це ресурси. А вони повернуться лише тоді, коли вона добре ставитиметься до себе, матиме самопідтримку або підтримку від інших, турботу близьких. Їй потрібно знайти опору, яка допоможе переживати теперішні події. Такою опорою може бути легка активність, яка приносить позитивний результат.

Наприклад, роздача продуктів харчування тим, кому вони потрібні. І ця маленька активність забезпечує опору, адже люди контролюють обставини й більше не відчувають себе в пастці.

Стадії прийняття

Те, що ми зараз переживаємо, схоже на стадії прийняття горя. Спочатку в нас шок. Потім з’являється відторгнення й думки про те, чи правильно ми вчинили. Якщо ситуація загострюється й наприклад, область, де перебуває людина, опиняється відрізаною від України, вона може запитувати себе: «Чому я не переїхав/ла вчасно?» Людина починає шукати зачіпки в минулому, коли ще можна було все змінити й життя було б інакшим – тоді вона переходить на етап торгу.

ГНІВ І БЕЗСИЛЛЯ ДУЖЕ ВАЖЛИВІ ЕТАПИ НА ШЛЯХУ ДО РОЗУМІННЯ СВОГО СТАНУ.

Коли настає етап депресії, то у психіки з‘являються ресурси, щоб прожити весь біль. У цей період людина починає розуміти, що з нею сталося, й дивується цим подіям.

Останнім етапом є ПРИЙНЯТТЯ. Краще сказати, що це згода з тим, що сталося. Багато сил людини йде на те, щоб заперечувати, торгуватися, битися об власне безсилля. «Цього не може бути». Згода – це прийняття власних обмежень та розуміння ситуації, як такої, що вже сталася. Це значить, що відразу стане легше. Ні, але психічні сили потроху з’являтимуться і ясність також, а з ними і здатність реагувати з гідністю, з турботою про свою долю й долю близьких.

Виснаження через бажання бути в безпеці

Попри екстремальну подію людина хоче вже зараз мати НОРМАЛЬНЕ ЖИТТЯ Й ДОСТАТНЬО СИЛ, ЩОБ БУТИ ЖИВОЮ. Вона або перебуває в безпеці і прагне переживати життя вже сьогодні, або просто хоче повернутися до попереднього ритму. З одного боку це хороше бажання, а з іншого якість її життя може ще більше погіршитись.

Хтось може вимагати від себе забагато, бо не погоджується з подіями довкола і станом, який має. Але цими ж діями виснажуватиме себе, оскільки в такої людини може ще не вистачати ресурсів для повернення у звичне життя. Людина може не спати ночами й думати, яким буде її майбутнє, що їй робити далі і як існувати. Це процеси, які можуть викликати ще більший біль, адже зараз ми не в змозі дізнатися, що буде, наприклад, за місяць.

Тут треба зрозуміти, що для людини буде більш підходящим – розслаблення й можливість брати паузи для відновлення, або контроль, навіть якщо він і викликає біль.

Важливо зберігати природність того, що відбувається всередині, тому найкращий спосіб адаптації до подій – той, який закладений у людину.

Коли ми валідуємо й нормалізуємо те, що відбувається, і показуємо більш здорове ставлення до ситуації довкола, то можемо вибудувати нові нейронні сітки й способи справлятися з реальністю.

Кризовий стан

Через екстремальну подію людині, яка, наприклад, завжди робила все правильно й намагалася бути хорошою, складно змиритися з тим, що її життя все одно постраждало. Тому єдине, що лишається, – збирати уламки, які вціліли. І це нормально. При екстремальних подіях різко змінюється картина світу. У мирний час ми маємо розкіш на спрощене розуміння «себе у світі». Війна, як і будь-яка екстремальна подія, руйнує цю простоту. Якщо в людини немає більш зрілої моделі адаптації, її поганий стан може погіршуватися. «Чому це відбувається зі мною? Це несправедливо».

Ілюзія справедливості з часом зміниться екзистенційним розумінням, що непередбачувані події трапляються і вони не залежать від особистих зусиль. Контроль над життям полягає в тому, як ми поводимося з цими жахливими подіями, як інтегруємо їх у своє життя. Це пом’якшує відчуття безсилля. Війна знайомить людину з життєвою даністю, внутрішній світ складнішає та стає глибшим. Але на таку зміну треба час.

Загалом КОЖНЕ ПЕРЕЖИВАННЯ В КРИЗОВОМУ СТАНІ НОРМАЛЬНЕ. Відчуття шоку – це нормально. Нормально, якщо у вас немає відчуттів узагалі або якщо ви постійно намагається зрозуміти, що зробили не так і чому не опинилися в кращому місці.

Важливо дозволити собі бути таким, наскільки у вас вистачає психологічних ресурсів, і будувати ті сфери, які присутні у вашому житті.

Це велика робота дорослої частини особистості. Коли вона є, людина матиме тепле ставлення до себе, зможе супроводжувати себе в складних ситуаціях і бути другом на шляху до виходу з кризового стану. Іноді вийти з кризового стану допомагає пошук опори зовні, якщо всередині її не вистачає.

Рівень травматизації

На травму впливає те, наскільки сприятливими були життєві ситуації, наскільки вони підривали довіру та провокували безпорадність

Якщо людина отримувала підтримку від навколишнього світу або від успішних у її житті подій, це позитивно вплине на її психіку й вона матиме низький рівень травматизації.

Наприклад, якщо людина знайшла роботу й може сплатити рахунки, годувати дітей, то легше сприйматиме екстремальні події. А психіка тих, хто не отримав такої життєвої підтримки, змушена переробляти набагато більше стресового навантаження, відчаю та безсилля. Це своєю чергою закінчується трагічно – стокгольмським синдромом, безпорадністю, апатією або неможливістю потом увімкнутися в життя.

Джерело: The village Україна