"От коли закінчу навчання — тоді видихну",
"От зароблю трохи більше — тоді поїду кудись і заживу",
"От вирішиться оте питання — тоді нарешті зможу бути щасливою".
Ми відкладаємо не події, ми відкладаємо себе. Свою присутність, радість, дозвіл на легкість.
Ми не вдягаємо улюблену сукню, бо "не та погода", або "ще не та форма". Ми не запалюємо свічку ввечері, бо "це ж просто вечеря". Ми не сідаємо на лавку і не дивимось на небо, бо "немає часу".
Але час іде. І ці моменти — не повернуться.
Як не повернеться ніжне світло на кухні у вівторок о 19:30, чи запах весни, поки ти стояла на зупинці й думала про дедлайни.
Багатьох нас з дитинства вчили, що справжнє життя десь там, попереду. Після диплома.
Після карʼєри. Після ремонту. Після того, як станеш "кращою версією себе".
Щастя — не як стан, а як винагорода. Треба заслужити. Треба ще трошки попрацювати. Ще трохи підтягнути себе. Ще трохи помовчати. І тоді вже нарешті можна радіти. Дихати. Жити.
Але чим дужче ми тягнемось до ідеалу, тим легше забуваємо про те, що вже маємо.
Мозок починає жити в очікуванні — і перестає помічати моменти, в яких ми вже достатні. Вже цілісні. Вже живі. Він кайфує не стільки від досягнення, як від самого прагнення. Як тільки досяг — хвиля спадає.
Коли ми довго відкладаємо "жити на повну", не беремося за мрії, не реалізовуємо себе — справа не завжди в ліні чи прокрастинації. Часто це емоційна обережність, глибша, ніж ми усвідомлюємо. Мозок і нервова система працюють як наші пильні охоронці.
Вони памʼятають досвід, коли нам було боляче. Коли нас критикували, ображали, не приймали, ігнорували... Тому замість дій виникає дивна розсіяність. Стан, коли все ніби в голові, але водночас нічого не ясно. Це не лінь. Це емоційна реакція тіла на потенційну небезпеку. Так твій мозок хоче вберегти тебе від нового болючого досвіду.
Ціна життя в очікуванні
Коли ми постійно відкладаємо життя "на потім", ми наче живемо в режимі підготовки.
І це має свою ціну:
- Вічне відчуття, що я ще не там
- Радість стає менш яскравою, бо ми її відсовуємо на "коли заслужу"
- Власна цінність ніби знижується, бо ми відчуваємо себе "недоверсією"
І найпідступніше — ми до цього звикаємо. До буднів без свят. До досягнень без "ура".
До життя в чорновику, замість яскравих, хоч і недосконалих сторінок. А потім, десь із роками, може прийти запитання:
А коли я, власне, жила? Не готувалась, не вдосконалювалась — а жила?
Як повернути себе в "зараз"
1. Почни з запитання:
Що я відкладаю? І що буде, якщо я дозволю це собі вже сьогодні?
2. Вчись помічати красу буденності
Насолода часто не у "великих подіях" а в миті, коли ти тримаєш теплу чашку в руках або дивишся, як засинає сонце.
3. Практикуй повільну присутність
Їсти без телефону. Іти без мети. Готувати вечерю не на автоматі, а як маленький
ритуал турботи про себе.
4. Встанови 5 щоденних нагадувань
Ці маленькі нагадування допомагатимуть повертатись у "зараз". Помічай моменти, відчуття, думки — і записуй у свої нотатки.
З завдання на сьогодні:
1. Випий напій усвідомлено.
Обери чай, каву чи воду — і пий повільно, відчуваючи аромат, тепло, ковтки. Без телефона. Ти й напій.
2. Поглянь навколо і знайди 5 речей, які тобі приємно бачити.
3. Запиши 3 моменти, коли ти відчула:
"Я жива". Це може бути подих на балконі, музика, світло на долоні або усмішка випадкової людини.
Джерело: Wellcoast
Якщо ви спеціаліст у своїй сфері та бажаєте, щоб про вас дізналася аудиторія September — напишіть нам на пошту: september.journal.ua@gmail.com. В e-mail вкажіть інформацію про себе, чим ви займаєтеся, та на яку тему бажаєте написати статтю.