Якщо є пекло на Землі, то воно в Маріуполі

Зі своїх дев’ятнадцяти років життя шістнадцять я прожила в місті Марії. Ще тепляться в серці спогади про чисте море дитинства з ароматом морської солі, смаком солодкої вати та шумом морських хвиль. За останні роки неможливо було не помітити, як місто стрімко розвивалося та розквітало, все частіше закохуючи у себе. Я рада, що в спогадах кожного мешканця воно залишиться саме таким: що стрімголов біжить вперед, ніби хвилі моря, яке омиває його, щоденно розвивається та закохує тебе заново кожної миті.

На жаль, зараз Маріуполь – справжнє пекло на Землі. Ворог нищив його протягом двох місяців, нещадно руйнуючи все на своєму шляху. Але він стояв фортецею, тримаючи з усіх сил свою оборону… Так само мужньо стояли його мешканці. Люди, які опинилися в повністю заблокованому місті, втративши всі комфортні життєві умови, жили однією надією під нестихаючими обстрілами ворожої авіації та артилерії. Немає жодного адекватного громадянина, що був би рад «руському миру». Адже кожний з нас щось втратив через цей самий «мир»: близьких, оселю, своє нормальне життя.

Нам із сім’єю пощастило виїхати з міста, але до останнього ми вірили в те, що повернемося до нього, пройдемося його вулицями, відчуємо тепло рідних стін, посміхнемося кожному сусіду, кожному мешканцю, вдихнемо таке рідне солоне повітря з присмаком любові та свободи.

Але реальність жорстоко вдарила по нашим серцям, коли ми побачили фото зруйнованого будинку та відео вщент згорілої квартири. Важко описати, що ти відчуваєш в той момент, коли дивишся на подвір’я, де провів з друзями дитинство, бачиш голі стіни своєї квартири, в якій лунав сміх твоєї родини, проходили найкращі дні, а зараз там немає нічого. Ніби полум’я випалило з серця частину твого життя, а замість нього залишило кровоточиву рану, яка не знаєш навіть, коли загоїться. Та чи загоється взагалі?..

Як і багато інших, хто виїхав з міста, ми вірили, що це ненадовго, тому не взяли багато речей, та й зрозуміло, що ти не можеш забрати з собою все те, що наживав стільки років. Як і багато інших, ми вже не зможемо повернутися за усім цим…

Важко описати, що ти відчуваєш в той момент, коли дивишся на подвір’я, де провів з друзями дитинство, бачиш голі стіни своєї квартири, в якій лунав сміх твоєї родини, проходили найкращі дні, а зараз там немає нічого. Ніби полум’я випалило з серця частину твого життя, а замість нього залишило кровоточиву рану, яка не знаєш навіть, коли загоїться. Та чи загоється взагалі?..

Зараз в місті все ще залишаються мої близькі, зв’язок з якими ми не могли встановити протягом двох місяців, весь час плекаючи надію, що з ними все добре. Так, дійсно, вони живі. В умовах реальності це дуже добре. Але мало хто говорить про нинішнє життя там. Вони все ще вимушені колоти дрова для вогню, щоб потім на ньому приготувати собі їжу, адже ніяких інших умов для цього немає. Люди ходять за декілька кілометрів, щоб зарядити свої телефони та зловити мережу, аби просто сказати «все добре» тим, хто за них переживає. Ті мешканці, які хочуть виїхати з окупованого міста, повинні пройти фільтрацію, черга на яку вимірюється навіть не однією тисячею людей. Так само мої близькі намагаються залишити місто, бо розказують справжню ситуацію, яка спіткала їх після окупації, а не те, що віщає телевізійна пропаганда ворога. У Маріуполі немає досі світла, газу, води, нормального постачання продуктів, розвиненої системи міського транспорту, місту загрожує епідемія тифу, бо тіла загиблих захоронені дуже близько до поверхні землі, місто все ще бомблять… Це дійсно горе, що спіткало не лише нас, його мешканців, але й усю Україну.

Тому я хочу звернути увагу людей, які теж пережили подібне, на те, що це нормально відчувати біль від втрати свого дому, що слова «Головне, що ти живий» лише знецінюють цю втрату і змушують відчувати провину за те, що зараз нам погано. Адже так відчувається, що всім, чим ми займалися до війни, просто знехтували.

Так, ми живі, ми раді, що є одне в одного, але ми втратили місце, яке зігрівало нас теплом у зимові вечори, улюблений диван, на якому всі разом дивилися телевізор, світлини, які зберігали наші посмішки та нагадували про те, що ми дійсно були щасливими. Ми боїмось заходити в групи в соцмережах, бо можемо побачити когось із знайомих у списках загиблих. Ми просто боїмось, бо не знаємо як жити після втрати всього, що було рідним і робило нас щасливими людьми. У будь-який момент якась подія нашого життя може нагадати нам про те, що ми щось мали, але втратили це все в один момент не через свою провину.

Якщо хтось буде розказувати вам про свій біль, не знецінюйте його втрату, а краще мовчки вислухайте та обійміть. Людина має право плакати за своєю оселею, роботою, улюбленою кавою так само як і за загиблими. Чому? Тому що це все є складовими того самого «Головне, що ти живий». Ще не скоро ми відпустимо цей біль, та й не факт, що взагалі позбавимось його. На кожне горе потрібна одна весна, одне літо, одна осінь та одна зима. Раніше нам не стане легше. Моментами, перепадами може так і буде, але не стабільно, не постійно, не назавжди…

Зараз Маріуполь окупований ворогом, і тільки незламна фортеця «Азовсталь» разом з нашими військовими мужньо стоїть на захисті нашої свободи та миру, витримуючи ворожі удари, але не складаючи зброю та наш синьо-жовтий прапор, який так нервує затуманені неправдивою пропагандою очі окупанта. Люди, що знаходяться на території заводу, справжні герої. Весь світ молиться за те, щоб вони залишилися живими. Усі знають, що «Буде до віку стояти праведне місто Марії, доки над гордим Азовом сонце встає!»

Тож звертаюсь до кожного мешканця свого міста та взагалі до кожного українця, хто зараз переживає біль від втрати. Ви маєте на це право! Але не забувайте, що треба продовжувати йти вперед, будувати своє нове щасливе життя та пам’ятати, що теплі спогади про ваше місто назавжди залишаться у серцях, і ніхто їх не зможе у вас забрати.

Віримо, що зовсім скоро Маріуполь знову прийматиме туристів та гостей не тільки з усієї України, а й з усього світу!