21 липня 2025 року виповнилося 119 років з дня народження Олени Теліги. Вона прожила коротке життя, яке закінчилося у 35. Але навіть за цей час встигла стати однією з найяскравіших постатей українського культурного й національного руху.
Поетка, публіцистка, діячка ОУН, жінка, яка обрала українську мову тоді, коли це не було звичним серед її оточення, і залишилася вірною собі до останнього.
Олена народилася неподалік Москви, у родині вихідця зі Слобожанщини Івана Шовгеніва — вченого, який згодом став міністром уряду Української Народної Республіки. У дитинстві вона жила в Петербурзі, навчалася в гімназії, вивчала французьку та німецьку, читала класичну російську літературу. Українська мова не звучала в її домі, і вона нею не володіла.
Після 1917 року життя родини змінилося. Батько став міністром уряду Української Народної Республіки. Коли більшовики придушили УНР, його разом із сином евакуювали за кордон. Олена з матір’ю залишилася в Києві, якому довелося виживати у новій реальності. Там вона вперше відчула, що її прізвище, її родинна історія і навіть її походження можуть стати небезпечними. Так почалася її внутрішня відстань до світу, в якому вона виросла.
У 1922 році родина виїхала з України до Чехословаччини. Це рішення визначило все подальше життя Олени.
Еміграція і нове мовне середовище
У Чехословаччині вона вступила до Українського педагогічного інституту, де зібралося активне українське середовище: інтелігенція, колишні військові УНР, викладачі, поети. Вони говорили українською не тільки на заняттях, а й у повсякденному житті. Це була зовсім інша реальність.
Остаточна зміна відбулася під час одного зі студентських вечорів. Захід проходив у Народному домі, де збиралися і українці, і російські емігранти. Того вечора хтось із російських монархістів почав говорити зневажливо про українську мову, назвавши її непридатною для серйозної літератури. У залі стало тихо. Олена підвелася і сказала вголос:
«Ви хами! Та собача мова — моя мова. Мова мого батька і моєї матері. І я вас більше не хочу знати».
Після цього вона вийшла і вже не повернулася до того кола. З того моменту вона почала говорити лише українською мовою.
В одному з листів до Донцова вона пізніше напише, що вивчає українську щодня, бо хоче володіти нею як рідною. Вона відчула, що обрала її сама.
Творчість і громадська позиція
У Празі вона писала вірші, переважно для себе. Але один із друзів надіслав її добірку до редакції «Літературно-наукового вісника», яким керував Дмитро Донцов. Він відгукнувся на її тексти та не просто опублікував їх, а запропонував працювати з ним. Так почалося публічне літературне життя Олени.
Відтоді її ім’я почало з’являтися у публікаціях.
Вона вела активну публіцистичну роботу, виступала з рефератами, говорила про жіночу самореалізацію, про культуру і мову, про гідність. Саме у цьому середовищі вона познайомилася з майбутнім чоловіком Михайлом Телігою — старшиною армії УНР, музикантом, вихідцем з Кубані. Їхнє весілля стало справжнім святом української традиції, з танцями, музикою і піснями, які чехи слухали з інтересом і захопленням.
Київ під час окупації
У 1941 році Олена разом з чоловіком повернулася до Києва.
Місто перебувало під німецькою окупацією. Вона очолила Спілку українських письменників, редагувала журнал «Літаври», організовувала публічні події, брала участь у діяльності ОУН. Її активність не залишалася непоміченою.
Оточення застерігало її щодо арешту, дехто просив її виїхати. Олег Ольжич навіть приїхав до Києва, щоб вмовити її зникнути з поля зору, але вона відмовилася. У відповідь сказала, що не хоче тікати, бо це суперечитиме тому, що вона говорила іншим. І вона залишилася на місці, знаючи, що може більше не повернутися додому.
“Коли я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця.”
9 лютого 1942 року її заарештували в приміщенні Спілки. Через годину туди прийшов її чоловік Михайло. Він сказав, що він також письменник, щоб залишитись разом з нею.
В будинку київського гестапо Олена сиділа в камері 34, на стіні якої написала свої останні безсмертні слова: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
Олену Телігу нацисти розстріляли в Бабиному Яру 22 лютого 1942 року. Днем раніше були страчені Михайло Теліга та поет Іван Рошко-Ірлявський.
5 цитат Олени Теліги
- “Ти приймеш знов життя і так захочеш жити, його пізнавши глибоко, до дна.”
- “Тільки тим дана перемога, хто й у болі сміятись зміг.”
- “Я радію, що є непохитною українкою.”
- “Ненавидь і люби — І варто буде жити чи вмирати!”
- “Перед нашою молоддю стоїть блискуче завдання — стати батьками майбутнього своєї нації.”
Якщо ви спеціаліст у своїй сфері та бажаєте, щоб про вас дізналася аудиторія September — напишіть нам на пошту: september.journal.ua@gmail.com. В e-mail вкажіть інформацію про себе, чим ви займаєтеся, та на яку тему бажаєте написати статтю.