Ольга Басараб – громадська діячка початку XX століття, організаторка благодійної діяльності, учасниця Українського жіночого союзу, Союзу українок, Комітету допомоги пораненим і полоненим, Комітету допомоги цивільному населенню, дипломат УНР і ЗУНР.
Ольга була розвідницею Української військової організації.
З молодих років присвятивши себе Батьківщині, іде до кінця свого життя твердим шляхом визвольних змагань своєї нації. Ольга йшла твердо, з високо піднятим чолом, просто увічі дивлячись всім труднощам і переборюючи їх одну за другою. Боротьба і праця позначувала Її шлях.
Вона ніколи не плакала, навіть у хвилинах суворої кари батька, чи в пізніших важких ударах життя. Не любила жалітися, але здавалося б, що й других не жаліла. Проте серце мала дуже добре.
— Северин Левицький, брат Ольги.
Дитинство
У маленькому селі на Галичині минали дитячі роки Ольги. Вже тоді її життя відрізнялося від однолітків того часу. Батько Михайло Левицький був досить вимогливим у вихованні своїх дітей. Його вона втратила, коли їй було 13, ще за рік – пішов із життя любий дідусь. Ледь оговтавшись від утрати близьких, доля завдала ще одного удару – у засвіти відійшла мати.
Початок громадського життя
Ольга вступила до Віденського університету на медичний факультет. У ті часи в австрійській столиці було чимало різних товариств, заснованих українцями. Завдяки цьому вона поринула в бурхливе суспільно-політичне життя.
Повернувшись до України з головою занурюється в українське життя: працює в «Жіночій громаді», «Просвіті», «Пласті», веде курси для неписьменних, водить сільських дівчат на денні вистави в театр. З початком І Світової війни разом з Оленою Степанів організовує першу жіночу чоту Українських Січових Стрільців, яка складалась із 33 жінок і 300 чоловіків.
Кохання
Оля зразу була на роздоріжжі, чи йти в УСС, чи заміж. Зразу була рішилася на перше. Та коли стало ясно, що українським дівчатам вступ до УСС заборонений через обмеження українського леґіону до незначної горстки мужчин, Оля пішла за голосом серця й почала ділити з Дмитром долю й недолю.
— Савина Левицька, подруга сім'ї.
У Перемишлі Ольга знайомиться зі студентом політехніки Дмитром Басарабом, керівником студентського товариства «Основа». 10 жовтня 1914 року у Відні вони повінчалися. Однак, родинне щастя було недовгим – менше ніж за рік Дмитро загинув на італійському фронті в першому своєму бою.
Після смерті чоловіка Ольга Басараб вирішує присвятити себе допомозі пораненим українським жовнірам.
Робота у розвідці
У деяких дослідженнях є згадування про те, що в період 1918–1923 років О. Басараб також працювала секретаркою українського посольства у Фінляндії. Завдяки доброму знанню іноземних мов вона вільно почувалася у європейському середовищі.
Ці якості помітили представники Української військової організації і залучили її до розвідувальної діяльності, зокрема до збирання певної інформації за кордоном.
Після ліквідації дипломатичних представництв УНР у 1923 році Ольга переїжджає до Львова, в умовах суворої конспірації співпрацює з референтом розвідки УВО Осипом Думіним. Для прикриття заробляє на життя в бюро нафтової фірми, приватними лекціями з мов.
Звинувачення у шпигунстві
Польська поліція в ніч на 9 лютого 1924 року нагрянула з обшуком на львівську квартиру, яку Ольга знімала з подругою юності Стефою Савицькою. Там вона знайшла 19 аркушів документів УВО та агітаційну літературу.
Обох жінок звинуватили в шпигунстві водночас на користь ваймарської Німеччини та більшовицької України й ув'язнили у тюрмі по вул. Яховича.
34-річна Ольга Басараб, тендітна на вигляд і маленька на зріст – усього 152 сантиметри, уперта за характером і не з лякливих, здавалося, не становитиме особливих труднощів для досвідчених фахівців вибивати показання із заарештованих. Та поліцейські глибоко помилялися. Ольга, можливо, упродовж усього свого життя готувалася саме до цього випробування.
— Олександр Скрипник, дослідник історії спецслужб.
Смерть і важливий посил українцям, які залишила Ольга Басараб:
Ольгу Басараб знайшли повішеною на гратах в камері №7 зранку 13 лютого 1924 року. На 35 році віку, скатовану до смерти, повісили Її вороги після страшних, неймовірних трьохденних знущань. У її камері на стіні знайшли написи:
«Вмираю, замучена, помстіть! О. Басараб» та слова Богдана Лепкого: «За кров, за сльози, за руїну верни нам, Боже, Україну!».
Кати знали, хто така Ольга, і хотіли, щоб виявила Вона всіх своїх товаришів. Та твердість Її характеру, вироблену з молодечих років — не зломили польські тортури.
Таємницю своєї смерти Ольга Басараб взяла з собою до могили. В українському громадянстві панувало загальне переконання, що її замучили на смерть і опісля мертве тіло повісили в її камері, щоб викликати фікцію самогубства. А може, повісили її ще живою? Чи, може, скатована, споневірена жінка, коли її вранці після “допиту” затягли до камери, у приступі крайнього розпачу відібрала собі життя? Може, боялася, що при чергових тортурах уже не матиме сили мовчати?
— Рудницька Мілена
Якщо ви спеціаліст у своїй сфері та бажаєте, щоб про вас дізналася аудиторія September — напишіть нам на пошту: you@september.ua. В e-mail вкажіть інформацію про себе, чим ви займаєтеся, та на яку тему бажаєте написати статтю.