Сьогодні, 4 лютого, міжнародний день боротьби проти раку.
День, присвячений спільній боротьбі людства з цією небезпечною хворобою. Це не лише день свідомості, а й день пам'яті про тих, хто втратив життя від раку, і про тих, хто продовжує боротьбу з цим захворюванням.
Редакція SEPTEMBER в взяла інтервʼю у неймовірної жінки Олександри Купавих. Її слова нагадують, ви сильніші, ніж будь-яка хвороба. А сміливість і воля до життя надихають!
1. Як ви дізналася про свій діагноз, і що вас змусило звернутися до лікаря?
Я відчула за вухом маленьку гульку, як новоутворення. Вона була дійсно не велика і взагалі ніяк мене не турбувала, ні болю чи якихось відчуттів.
Але вона просто почала мене тригирити. Бо я розуміла, що це щось зайве.
Я відкладала похід до лікаря 2/3 місяці думаючи, що це схоже на просто лімфовузл. Але ця «кулька» нікуди не зникала і я вирішила, що треба просто подивитися. Цікаво те, що перші два лікарі сказали, що тут нічого страшного і що це доброякісна аденома, і з нею нічого робити не потрібно.
Але щось мене в ній постійно дратувало. І лише випадкова зустріч з подругою мого чоловіка, яка є щелепно-лицевим хірургом стала вирішальною, щоб вирізати це утворення і відправити на гістологію.
2. Які були ваші перші думки та емоції, коли ви почули цю новину?
Складно сказати.
Це помилка. Та це ж не так серйозно.
Я помру? Я не помру.
Скажу так. То був шок. Земля пішла з під ніг. І перші хвилини я намагалася себе вмовити, що то не так серйозно і взагалі якись тупий жарт…
Потім страх. Я таке відчувала тільки раз в житті, на початку війни. Повне нерозуміння, що далі. А зараз злість. Бо це все дуже несправедливо, і взагалі, якого дідька, це сталось зі мною.
1. Першочергово прийняти ситуацію.
Сказати легко зробити майже неможливо. Але рано чи пізно прийняти.
2. Рідні, друзі, знайомі, це мій енергетичний ресурс.
Тому я не соромлюсь просити про увагу або про підтримку. Хоча інколи я сама не знаю яка підтримка взагалі мені потрібна.
3. Психолог.
Взагалі не знаю, як я б це все вивезла без її допомоги. Бо до такого неможливо бути готовим, а в такому стресі психологічно дуже легко зламатись. Тому комбо з підтримки рідних і спеціаліста, для мене найкраща підтримка.
4. Як проходила операція та відновлення після неї?
Складно. Взагалі навіть процес підготовки був дуже стресовий.
Так як дуже важко визначитись з методом лікування або обрати хірурга чи лікарню. Бо у кожного різний прогноз або пропозиції. І обрати щось, що буде дійсно для тебе правильним, лягає на тебе.
Тому коли я визначилась та прийняла усі ризик то саму операцію я вже не боялася. Хотілося щоб швидше усе було позаду.
Але ось реабілітація після — це було дуже не просто. Біль та дискомфорт був дуже значний перші 2 тижні. Я постійно була у тугій повʼязці, у мене постійно набрякало обличчя. І дуже боліла вся ліва частина тіла, наче мене хтось бив.
Після операції уже пройшло більше місяця. Але я досі не відчуваю пів голови. Маю певний дискомфорт і перекошену нижню губу…
Тому я ще в процесі одужання.
5. Що стало для вас найбільшою підтримкою у цей період?
Рідні стали справжньою опорою.
Але. Я сама для себе була найбільшою підтримкою.
Бо насправді, це тільки моя боротьба. І тільки я сама розумію, що мені потрібно… Я дозволяла собі плакати, або жартувати або злитися. Приймала будь-який свій стан. І розуміла, що зараз маю то прожити.
І звісно той хто був постійно поруч, це мій Чоловік. Він бачив усі мої сльози та заспокоював коли від страху у мене опускались руки. Якщо поруч з Вами любляча людина вважайте ви вже перемогли.
6. Чи змінився ваш погляд на життя або пріоритети після цього досвіду?
Тут в першу чергу змінилась я сама.
Хочеш чи ні. Але такі випробування змінюють повністю усе.
Навіть дні проживаються по іншому, не знаю наскільки це добре, але фокус змінюється. І те що ще вчора було для тебе було головною ціллю просто знецінюється.
Раніше мені здавалося, що я люблю себе…
Але після того, як я захворіла тільки тоді я зрозуміла, як це насправді любити себе. Я раніше була досить жорсткою та вимогливою до себе. Зараз я тільки вчуся дійсно себе любити щоб допомогти собі одужати. І це дуже відображається на всіх сферах життя.
7. Що найскладніше у боротьбі з хворобою, і як ви з цим справляєтеся?
Для мене невідомість.
Дуже складно коли тобі ніхто не може дати якісь гарантії або часові рамки. Як і коли ти одужаєш…
Тобто пропити ліки місяць посидіти на дієті і ти здоровий, такого немає. Усі лікарі попереджають, що Рак дуже підступна хвороба і будь, що може змінитися в будь-який момент. Тому тут ти постійно чекаєш. Черговий аналіз, або МРТ, або прийому у лікаря. Бо все може змінитися на краще або гірше…
Я не знаю чи дійсно справляюсь. Бо це не сталий процес. А скоріше гойдалки.
Але я дозволяю собі жити. Тут і сьогодні. Те життя яке я люблю…
Зустріч з друзями, прогулянка з сином, вечір з чоловіком або цілий день на роботі. Я дуже не хочу, щоб життя проходило повз. Хочу проживати кожен день. А не чекати коли вже можна буде жити.
8. Що б ви хотіли сказати людям, які можуть опинитися в подібній ситуації?
Ви не винні!!!
Інколи Рак просто обирає тебе.
І його не цікавить твій вік, рівень здоров’я або заробіток. Його не хвилює чи ти ходиш до церкви в неділю чи в кав’ярню з друзями. Ця хвороба просто чекає і шукає можливість вдарити кожного. Ніщо у цьому житті не є причиною. Ні «психосоматика» і дитячі образи. Ні Карма або покарання від Бога.
Нічого.
Ви не винні. Цього не мало б з Вами статися і ви не заслуговуєте на таке випробування. Але тільки ви можете собі допомогти з цим впоратись. Я чесно ніколи не думала, що людей з цим діагнозом так багато… але коли я вперше потрапила до онколога то в черзі було більше 20ти таких самих наляканих людей, як я.
Це розбиває мені серце.
9. Як, на вашу думку, суспільство може краще підтримувати людей із таким досвідом?
У всіх по різному.
Тому якщо у Вас є людина, яка з цим зіткнулася. То просто запитайте: «Чим я можу тобі допомогти?».
І наполягайте, що ви б хотіли якось підтримати. Бо дуже часто люди у таких ситуаціях закриваються в собі і соромляться про щось просити, а допомога дуже потрібна. Емоційна, фінансова або просто фізична…
Я наприклад просила усіх дарувати мені квіти. Бо я їх дуже люблю і вони завжди змушують мене посміхатися. Тому за останніх декілька місяців я отримала дуже багато квітів і багато разів посміхалася…
Якщо ви спеціаліст у своїй сфері та бажаєте, щоб про вас дізналася аудиторія September — напишіть нам на пошту: you@september.ua. В e-mail вкажіть інформацію про себе, чим ви займаєтеся, та на яку тему бажаєте написати статтю.