Жінка за кермом. Чому взагалі досі існує стереотип, що жінки — “погані” водійки?

Причини цього стереотипу — глибші, ніж просто жарти чи випадкові помилки на дорозі. Давайте розберемо факти, чому цей стереотип живе і не зникає:

1. Історичний контекст

Водіння довго вважалось "чоловічою" справою. Ще у XX столітті жінкам у деяких країнах забороняли сідати за кермо або ж це вважалося дивиною.

2. Перевага чоловіків у кількості водіїв

Правда в тому, що статистично чоловіки довше й частіше водять. Тільки на їхньому боці теж більша кількість нещасних випадків, агресивної їзди та порушень. Проте суспільство часто помічає одиничну помилку жінки, ніж десятки ризикованих маневрів чоловіків.

3. Суспільне підсилення та культурні коди

Анекдоти, меми, фільми, серіали — десятки років образ "жінки за кермом" подається як щось смішне, незграбне, небезпечне. Нажаль, навіть багато жінок теж підтримують ці стереотипи та вірять в них.

4. Самозванство і страх помилитися

Жінки часто схильні до самокритики, ідеалізму у виконанні правил і страху зробити щось не так. Це може відображатися в їх поведінці на дорозі: надмірна обережність або невпевненість, які легко зчитуються як "невміння".

5. Сексизм і звичка знецінювати

"Погана водійка" — це ще одна форма контролю, спосіб позначити, що "ти тут не на своєму місці". Такий самий стереотип, як і "жінки не розбираються в техніці", "не можуть бути керівницями".

Стереотипи зникають тоді, коли ми перестаємо в них вірити. Жінкам важливо не лише чути, що вони можуть бути хорошими водійками — а й самостійно вірити в це. Не вибачатися за свої маневри. Не сумніватися через жарти на парковці. Не боятись вчитися.

Бо поки ми самі тримаємо в голові чужі обмеження, жодна свобода не буде справжньою. І перший крок до неї — це не просто сісти за кермо. А сісти з відчуттям, що ти маєш на це повне право.

Реальність зовсім інша:

• Статистика: жінки потрапляють у ДТП рідше, обережніші на дорозі, рідше перевищують швидкість.
• Підхід до навчання: жінки частіше бояться помилитися, але уважніші до процесу, більш самокритичні.

1. Розкажіть про себе. Де працюєте і який у вас стаж навчання?
Мене звати Дана. Вже два роки працюю в автошколі «Індікар» автоінструктором, лектором та знімаю для автошколи відео. Такий собі медійний інструктор:)

2. Як ви вирішили стати інструкторкою з водіння?
Це було хобі яке переросло в професійну діяльність. За освітою я юрист, працювала за спеціальністю в міжнародному праві. Тачки та знімання відео завжди були захопленням. В якийсь момент просто зрозуміла, що хочу змінити все на 360. Кинула юриспруденцію та пішла туди, куди «душа лежала»:)

3. Чи було складно увійти в цю професію? Чи не стикалися з упередженнями, особливо на початку?
В професію було ввійти достатньо просто, адже я й так вчила своїх знайомих «по сарафану». На той момент я вже 6 років проїздила на механіці, тому навички теж були. З мене по-доброму сміялись друзі — казали, що мені треба вже відкрити свою автошколу та назвати «Кардана». Такий собі авто жарт: є карДанний вал в машині, а я Дана.

Серед моїх колег я абсолютно не стикалась з упередженнями — навпаки всі підтримували, бо я перша дівчина-інструктор в школі за 15 років її існування.

Чого не скажеш про деяких учасників дорожнього руху: хоча більшість відносяться з повагою та навпаки підтримують і посміхаються, все ж знаходяться окремі водії чоловічої статі, які дещо прискіпливо ставляться, коли бачать двох жінок за штурвалом.

Буквально сьогодні паркувались з ученицею на парковці Епіцентру (за правилами, не порушуючи), але робили це не швидко, бо ми ж навчальна:) Водій Jeep Renegade, замість того, щоб нас обʼїхати, вирішив відкрити вікно та накричати на нас, цитата: «идиотки тупые».

Також жінку автоінструктора не завжди коректно сприймають в мережі.

Один із прикладів: в Тік Тоці чоловік, який абсолютно не орієнтується в правилах, на мою цитату з ПДР відповів, що «в котрий раз переконується, що баба і машина речі несумісні». Що ж, ну ну. Буває.

Станом на сьогодні жодної подібної ситуації з жінкою водієм у мене не було.

4. Чи є різниця в тому, як навчаються чоловіки та жінки?
Давайте розділяти психологію і вміння. Щодо психологічної сторони, все ж таки ключова різниця залежить не від статі, а від психології конкретної людини

В мене є така статистика: всі учні діляться на «Київоблгаз»  та «Рок гурт «Гальма». Перші намагаются зробити все дуже дуже швидко, але не якісно, що може бути небезпечним. Другі бояться навіть натискати на газ, що як мінімум при перелаштуваннях дуже треба. І справа не в тому, що не знають як треба, а в психології. Одні женуть, другі стоять — така реакція на стрес, тобто дорогу. Це як всім відомі «бий, замри, біжи». Тут треба знайти ключ до кожного незалежно від статі.

Щодо вмінь я помітила, що чоловіки частіше краще крутять руль. Скоріш за все або в гонки грали, або класична історія «тато давав поїздити по селу». Але теж, не всі. Є у мене один друг якого я вчила….) Зараз ганяє, до речі. І не скажеш, що колись не вмів.

Підсумовуючи скажу, що це моя особиста статистика і чогось прямо конкретного сказати не можу. Можливо, у іншого інструктора був би інший досвід. На мою думку, залежить від людини, а не статі. 

10% учнів реально обдаровані. В мене були такі як хлопці, так і дівчата.

5. Які типові страхи або труднощі мають жінки-початківки?
Найбільший страх звичайно ж вʼїхати в когось. Також я би додала відсутність відчуття габаритів, нерозуміння коли крутити куль, відсутність розуміння що шукати в дзеркалі і куди дивитись. І я знову ж таки, не скажу, що від статі залежить.

Не було в мене такого, що от саме чоловік сідає і їде, а жінка ні. За кермо спочатку з переляку хапаються всі, наче воно кудись втіче.

6. Що найчастіше заважає жінкам упевнено сісти за кермо?
Найчастіша історія це коли хтось сказав, що вона не зможе. Серйозно, постійно це чую.

Була в мене учениця одна коли я ще працювала на механіці. Їй чоловік постійно казав: «нащо тобі та механіка, ти не зможеш, дай Бог щоб автомат водила». Я була максимально не згодна з її чоловіком. Так ось, механіка, ця учениця складає іспит з 1ї спроби. Рік тому це було.

7. Чи помічали ви, щоб учні самі вірили в стереотипи про себе?
Постійно. Одне з найважчих аспектів в моїй роботі — це відбити цей страх в голові у учня. Я завжди жартую: «що не долікував психотерапевт, те доліковує інструктор».

А ще, найталановитіші зазвичай найприскіпливіші до себе. І ти дивишся по зеркалам і дві години вмовляєш її, що вона нормальна. До речі, чоловіки зазвичай не критикують себе. Їм норм.

8. Що ви говорите жінкам, які сумніваються у своїх силах? Як ви допомагаєте їм позбавитися страху?
Немає конкретних фраз, які я кажу, щоб позбавитися страху.

Хтось гарно їде, але постійно себе критикує. З такими учнями ми як на психотерапії дуже багато говоримо. Часта ситуація коли учениця забуває, що ще 20 годин назад сиділа на майданчику і педалі плутала, а зараз їде по проспекту і все одно себе критикує. Я питаю: «тобто, ти їдеш в шаленому потоці зараз в мегаполісі і кажеш, що в тебе нічого не вийде? Ти вже тут». Посміхаються і заспокоюються.

В когось дійсно щось не виходить. Рідко коли не виходить прям все. В когось проблема з правим габаритом, в когось з кермом, в когось з парковкою. Тоді займаємось опрацюванням проблеми. Це з навчання. Тренуємось. Кожен наступний раз в будь-якому випадку кращий, ніж попередній.

9. Як обрати “свого” інструктора?
Шукайте по вайбу. От чесно. Вам багато разом їздити, повинно бути комфортно.

10. Що б ви порадили жінкам, які давно мріють навчитися водити, але бояться? З чого почати?
Рекомендую почати! Наважче рушити в будь якій справі. Це як з машиною: дуже просто на 1й передачі заглохнути, а коли ти вже на 4й це буде набагато складніше.

Valerianadatsko:

Було не важко, коли уважно слухала лекції та з прискіпливістю аналізувала кожне правило – тепер це дуже допомагає на дорогах.

Іспити сама та чесно, з другого разу обидва. А так, на практичному іспиті справді головне — не забути пристебнутись на старті , бо саме таке просте й може вилетіти з голови.

Влітку вже два роки за кермом (тьфу-тьфу без штрафів) та буду оновлювати права.

Mazurovska:

У 2023 пішла навчатись водінню на механіці в ПандаРав за рекомендацією подруги. На той момент мала нуль досвіду за плечима, але за чотири місяці з нуля дійшла до теорії і практики, складених без хабаря. 

На першій спробі практики я чекала екзаменатора сім годин на вулиці під палючим сонцем, тож погано почувалась під час їзди і зробила чотири помилки.

А на другій спробі усе пройшло вдало, лише дві помилки. Дуже пишаюсь цим, адже сил вклала багато. Ось за декілька місяців уже отримуватиму постійне посвідчення.

Однозначна рекомендація — «заякоритись» під улюблену пісню, уявити це фенсі епізодом з фільму/книги. 

Бо на першій спробі практичного іспиту я була напружена і тривожна. А на другій — у мене в голові грала улюблена пісня місяця, і я уявляла себе героїнею нетфліксу, яка робить свій main character moment. 

Це круто відволікло від зайвих думок та при цьому допомогло зосередитись на тому, що вже добре знала.
P.S. Врівноважений інструктор, який до цього місяцями навчав мене, звісно, теж вирішує!

Моя історія водіння — нетипова, особливо якщо врахувати, що я сьогодні - директорка автошколи. У дитинстві я мріяла про машину на педалях. Таку, що виглядала як справжня, але їхала завдяки твоїм ногам. Але батьки не могли її придбати, і ця мрія залишилася зі мною надовго. Зрештою, коли я подорослішала, я таки купила собі справжнє авто — і почала проєктувати своє дитинство вже у дорослому житті.

Я ніколи не любила ляльок. У моїх руках були машинки, іграшкові керма, все, що крутилось і їздило. Мій тато був інструктором з водіння - і я зростала поруч із дорогою. Він брав мене на заняття, показував, як учні перетворюються на водіїв. Я заповнювала разом із ним водійські картки, сиділа поруч у машині, ловила атмосферу. І вже в 16 тато почав мене вчити. Одного разу взимку, на засніженій дорозі, він показав мені поліцейський розворот — і я відчула, ніби потрапила в американське кіно. Я захотіла стати водійкою, аби відчувати той драйв.

А потім я здобула права і на 7 років перестала водити. Не через відсутність авто чи потреби. А через щось інше — невпевненість, внутрішній страх, який важко було пояснити. Я вирішила, що мені простіше бути пасажиркою. І це рішення не мало нічого спільного зі здоровим глуздом — це був шаблон.

Коли я вирішила відкрити автошколу та створити простір, в який захочеться повертатись та де не буде місця сексизму, упередженням і корупції, я поставила собі чітку умову: розібратися з власними страхами. Прокачати себе як драйверку. Я знову сіла за кермо – кожного дня, поруч із татом. Ми разом їздили справами — і я вчилась заново. На механіці. У справжньому житті.

На першій машині, татовому Рено Логан, я мала правило: коли сідаєш у авто, завжди зачиняй двері. Це простий акт турботи про себе. Не тому, що хтось небезпечний. А тому, що дорога - простір, де ти ще вчишся. А інші не завжди терплячі. Це була така міні-психологічна «капсула безпеки» – створити межу між собою й агресією світу. Це правило я передаю і своїм учням.

Я часто думаю: чому для жінок досі існує цей тіньовий «бар’єр» за кермом? Чому ми боїмося, сумніваємось, відкладаємо? Чому у багатьох із нас зʼявляється внутрішній голос, який каже: «та це не твоє», або «ти можеш не впоратись»?

Водіння — це не про стать. Це про звʼязок із собою. Про відчуття, що ти не пасажирка у власному житті. Що в тебе є право і внутрішній дозвіл: вирішувати маршрут, реагувати, змінювати напрям.

Я бачила сотні жінок, які приходили в автошколу зі страхом. І бачила, як вони виходили з неї з прямою спиною. З тим особливим поглядом -  коли ти знаєш, що справляєшся. І не має значення, скільки тобі років, який у тебе досвід чи яка історія до цього —  у кожної є точка, з якої починається власна дорога.

Моя почалась не тоді, коли я здала на права. І навіть не тоді, коли сіла за кермо знову. Вона почалась у той момент, коли я вперше вирішила: я більше не буду себе стримувати.

Часто трапляється, коли чоловіки, побачивши мене за кермом у вузькому дворику, автоматично підходять «допомагати». Вони починають махати руками, показувати, як правильно виїжджати чи паркуватися – не питаючи, чи справді мені це потрібно. В цьому є щось водночас турботливе і знецінююче.

Це ніби жест підтримки, а ніби й меседж: «вона не впорається». У цьому, безумовно, закладений стереотип, з яким живуть дуже багато жінок.

Я ж добре памʼятаю, як мене вчив тато: якщо ти прийняла рішення - довіряй йому до кінця. Не озирайся на тих, хто сигналить, кричить чи намагається підказати з тротуару. У такі моменти важливо не намагатись «виглядати вправною» – а залишатись зібраною і діяти з позиції безпеки.

Це той скіл, який я вважаю безцінним: залишатись стійкою, не дозволяти зовнішньому шуму впливати на твою дію. Я вважаю, що це не не тільки про водіння – це про життя вцілому. Про право жінки не доводити, що вона може. А просто – бути.

Водночас, я завжди памʼятала: на дорозі ми не самі.

І якби це не звучало парадоксально - поруч з відчуттям автономії важливо мати сміливість просити про допомогу. Я ніколи не соромилася запитати. Особливо в ті роки, коли в моїй машині ще не було парктроніка, а мені треба було втиснутись у суперобмежений двір. Я виходила з авто, дивилася, як стою, і якщо не була впевнена - могла спокійно звернутися до когось із перехожих. Чи це був чоловік, чи жінка — не мало значення. Головне — вміння ділитися простором і взаємністю.

Я й досі вважаю, що нічого слабкого чи «непрофесійного» в цьому немає. Навпаки — вміння запитати тоді, коли щось не до кінця ясно, рятує від багатьох дурниць. Ми всі іноді опиняємося в нових чи складних ситуаціях. І в такі моменти важливо залишатись людиною - не впадати в стрес, не «грати роль», а просто сказати: «Підкажіть, будь ласка».

Паркування для мене — це окрема філософія. Воно не про інструкції чи правила. Це про відчуття тіла в просторі. Коли автомобіль стає продовженням тебе. Коли ти ніби відчуваєш його габарити шкірою, а не очима. І тільки в такому стані починаєш дійсно «рухатись, як своя» не за схемою, а в контакті з дорогою.

Про свободу їхати туди, куди хочеш. Про впевненість, яка приходить із досвідом. Про голос навігатора, який нарешті заглушує внутрішнього критика. Про бажання бути незалежною — і можливість це зробити. Сьогодні все більше жінок сідають за кермо не “всупереч”, а “заради” — себе, своїх дітей, своєї мрії. І ця дорога — точно їхня.

• "Стереотип зникає там, де в нього більше не вірять."
• "Не вибачайся за те, що вчишся водити. Ти маєш на це повне право."
• "Жінка за кермом — це не виняток. Це норма."
• "Свобода починається там, де закінчується сумнів."
• "Твоє водіння — не жарт. І не мем. Це твоя впевненість у дії."
• "Навчитись водити — це не про техніку. Це про довіру до себе."
• "Жінки не народжуються невпевненими водійками. Їм це нав’язують."

Якщо ви спеціаліст у своїй сфері та бажаєте, щоб про вас дізналася аудиторія September — напишіть нам на пошту: september.journal.ua@gmail.com. В e-mail вкажіть інформацію про себе, чим ви займаєтеся, та на яку тему бажаєте написати статтю.