Я не знаю, що буде далі, але мені це подобається

У 10 років я мріяла бути вчителькою молодших класів, у 15 думала, що вмію співати і сцена — це точно про мене. У 18 я не знала, ким мені бути, але підсвідомо дуже хотіла займатись благодійністю. Потім я мріяла бути серед щасливих і успішних людей. А у старшому віці зустрілась із визначеною реальністю, про яку мені всі стверджували. Цей стан сміливо можна назвати "все зрозуміло та передбачено". І я наче контролювала все своє життя і розуміла, що відбувається, але це було автоматизовано та якось фейково. Проте зовсім недавно я усвідомила, що не знаю, чого я хочу і як буде далі, але мені це шалено подобається! Це щось таке нове і незвичайне. Хоча, чомусь неприйнятне.

Якщо по-чесному, кожен планує своє життя, складає розклади і розписує кожну хвилину. І це зрозуміло, бо усе динамічне, а часу — мало. Ще з самого дитинства нам закарбовували, що до конкретного вікового періоду має бути певне досягнення. Пам’ятаєте? У 17 потрібно закінчити школу, до 22 років пасувало б знайти майбутнього чоловіка, обрати професію (ще й бажано одну на все життя), одружитись, народити дітей та й далі. Тільки от у мене виникли такі запитання: а чи завжди це ваша історія? А якщо ви не хочете жити все життя у власному контролі? А чи є межа цьому? Можливо, вам подобається невизначеність, але ви навіть не відчували ніколи такий стан?

Психологи назвали бажання все контролювати терміном "гіперконтроль". Це особлива потреба тримати руку на пульсі завжди. Адже, це про можливість безпеки та якогось полегшення. Тільки от стан людини можна охарактеризувати як “натягнута струна”.

І, звичайно ж, усе родом із дитинства. Дівчинка, яка оточена любов’ю, обіймами, ніжністю, отримує відповіді на всі запитання, завжди відчуває підтримку та усвідомлює, що при будь-яких обставинах все одно залишатиметься важливою, — це історія про адекватну самооцінку, впевненість, легкість до життя, розуміння стосунків та й взагалі світу. Але є й інша сторона, коли немає безпеки і відчуття цінності просто так. Цієї безумовності. Ніби, щоб почути “я тебе люблю”, треба щось зробити. Так і з’являється бажання усе заслуговувати і отримувати за це похвалу, контролювати та передбачати усі ситуації в житті.

Прагнення контролювати все навколо змушує людину звужувати сфери своєї діяльності та спілкування, оскільки контроль можливий лише у невеликому просторі. Переїзд, зміна роботи, навіть знайомство з новими людьми перетворюються на справжні тортури. Особисте життя людей, схильних до гіперконтролю, теж складається важко. Можна сказати, що вони прагнуть грати у відносинах батьківську роль, знати, де знаходиться їхній партнер, чим займається, про що думає — все це нагальна потреба, тому що в іншому випадку тривога починає зашкалювати. Але далеко не всіх партнерів влаштують відносини, у яких їм відведена роль дитини, яка повинна слухатися та звітуватись.

Я досить добре відчула цей стан "вічного розуміння свого життя". Я завжди знала конкретну відповідь на все що відбувається і наче була потреба досконало все передбачати. Оскільки це тримало мене у видуманих рамках, які не можна порушувати. Тільки це складно, бо світ такий різноманітний, а я постійно у своїх межах. Багато хто стверджує, що у таких випадках допомагають зустрічі зі складнощами. Тобто із тим, що передбачити неможливо.

У моєму випадку це був справді страх із невизначеністю. Це був літній триденний сплав, який не мав досить конкретного розкладу, а найголовніше — увесь мій контроль нівелювався. Адже тут ти і природа. І її закони сильніші, ніж твоє бажання все проконтролювати наперед. І доводилось адаптуватися під ситуацію. І знаєте, що? Мені сподобалось. Це було стресово, але я відчувала себе живою. Такою, яка є.

Таку модель я впустила у своє життя. І це неймовірно. Я продовжую працювати, навчатись, закохуватись, подорожувати, знайомитись з новими людьми, потрапляти в кумедні ситуації, забувати слова на виступах, запізнюватись, звільнятись, втрачати людей, розчаровуватись, плакати серед натовпу чи деколи не розуміти що взагалі відбувається. Але це жива я. Так, я розумію свій напрямок, але не маю чіткого плану. Я розумію, що усе може в один момент пропасти, але це не є кінцем світу. Це просто буде однією із перепон, яку я проживу. І тепер світ здається безмежним та легким при всіх своїх труднощах. Навіть коли дуже складно та здається, що біль проходить крізь усе тіло.

Я бажаю вам відчуття невизначеності. Можливо, вас це лякає, але дайте собі трохи того вільного повітря. Повірте, деколи слід відпускати усе і дозволяти собі не розуміти. Просто полегшено зітхнути і дати собі волю жити, а не існувати на автоматі. Дозволяйте собі бути собою і не знати, що буде завтра. Зовсім неважливо, як повинно бути, а цінно - як ви хочете. Адже це про справжнє життя, яке ви не контролюєте, а щиро проживаєте.